Криві лінії Бога?

У фільмі з такою самою назвою звучала фраза: "Психічні хвороби - це як криві лінії, які виходили, коли Бог вчився писати". Водночас, там було й багато інших цікавих виразів про "криві лінії" - "Іноді криві лінії призводять до прямих результатів." "Криві лінії – це пригода, а прямі – це просто дорога."

Тут також згадується фільм "Мій король" і яскравий персонаж з межовим розладом особистості, ось цю фразу якого я дуже люблю цитувати:

" - я хочу, щоб у нас було так (проводить рукою горизонтальну лінію). а в нас весь час ось так (малює синусоїду).

- розумієш... це як кардіограма.  так (ще одна синусоїда) - це людина ще жива. а так (горизонтальна пряма)... на жаль, вже помер."

З першої фрази в мене виникло неприємне відчуття - ніби-то люди з розладами якісь неповноцінні. але подивіться на декілька наступних.

певна логіка є. і вона зовсім не про щось погане. вона про природу розвитку.

будь-який розвиток, будь то - еволюція психічної діяльності, розвиток особистості після народження, віковий розвиток - ніколи не йде прямою лінією. звичайні закономірні вікові кризи цілком психічно здорової людини теж порушують цю пряму. але оце коливання якраз і створює цілісний розвиток. лише коливання - повний хаос, але лише пряма - це стагнація, ригідність, врешті решт - смерть.

коливання є завжди. є кращі часи, є гірші. є активні, і пасивні. є день і ніч, є сон і бадьорість. це крива? це пряма? ні, це природа тримає свій ритм. криві та прямі - це 2D, але природа - це 3D. а Всесвіт, напевно, усі 4D. це є цілісність, яка складається з різних вимірів, кожен з яких функціонує в своїх площинах та одиницях.

є певний діапазон коливань, кривих та прямих за всіма векторами в нашій психіці - мислення, пам'ять, увага, сприйняття, воля, емоції... ми не статичні. але від розмаху залежить те, буде це "в рамках норми", "на краю норми"(невротичні розлади), "на межі норми й патології"(межові розлади) або "за межами норми"(генетичні, органічні розлади). це як найнормальніший стан - центральна точка відправлення, "столиця країни Норма", наприклад. а далі є поїзди/автобуси в різні напрямки. чи далі вони від цієї "столиці" тим далі від норми. і от хтось в межах району, хтось далі, але в цій самій області, хтось ще далі, але і цій країні, хтось у прикордонні, а хтось вже на кордоні. а хтось - за кордоном. хтось ще на цьому материку/острові, а хтось вже на іншому. хтось ще на цій планеті, хтось на іншій, але такий рівень вже важко уявити🙂 і періодично усі можуть інколи повертатися до початкової точки, "столиці".

чому ж тоді взагалі нам потрібна та психіатрія? ну, щоб вирішити оте питання, як далеко ти від норми, про що я казала. бо одні й ті ж симптоми інколи можуть бути в рамках норми, а можуть бути й за межами, бо інтенсивність та частота різна. але є проблема. спочатку й певною мірою деінде досі, психіатрія була дуже стигматизуючою щодо пацієнтів. усе, що не вписується в традиційну "пряму" - патологія, яку потрібно будь що викорінити, дефект, неповноцінність. тут йде важка артилерія з ліків, яка зараз в цілому адекватна зазвичай, але колись це були справді тортури, які, до того ж, не діяли. можливо й робили ще гірше. одна крайність завжди породжує іншу - і з'явилася філософія антипсихіатрії - усе є нормою, просто не усім зрозумілою,лікувати нікого не треба, це вбиває особистість. в першому випадку - стигматизація, в другому - романтизація. і в спробах знайти баланс починає зароджуватися пост-психіатрія. психіатрія нового покоління. вона не заперечує розлади й медикаментозне лікування, але вона не стигматизуючі. розділяє хворобу та особистість. тому вже прийнято казати не "аутист", а "людина з аутизмом", не "шизофренік", а "людина з шизофренією". це може здатися довгим та безглуздим перерахуванням одного й того ж, але якщо усвідомити суть - це змінює сприйняття. хвороба - це не особистість. вона впливає на неї періодами. таким чином нівелюється твердження як і щодо того, що хвора людина вже типу й не людина, а називається просто за її діагнозом, і втрачає актуальність думка про те, що лікування вбиває особистість.

пост-психіатрія дає нам розуміння того, що правильне лікування навпаки розкриває особистість, відчуваючи ту симптоматику, яка псує людині життя. проте й не заперечує, що є симптоматика, яка може й мати інший ефект. у парі з пацієнтом, не директивно, а у коаліції з ним розробляється схема лікування.

повернемося до "кривих ліній". наша психіка має феноменальні здібності до саморегуляції та адаптації. до божевілля, так. бо це теж адаптація! згідно з еволюційною теорією виникнення генетичних психічних захворювань, вони є "побічними ефектами" переходів психіки на нові етапи розвитку. це не значить, що і зараз людина з таким розладом має мозок та психіку того ж рівня, але є певна генетична особливість, яка відсилає до тих часів. вона могла допомагати вижити раніше, могла бути й "побічним ефектом", але зараз це вже не потрібно, а от вона є, і за відсутності актуальності вже заважає життю. генетичні захворювання сидять занадто глибоко, щоб їх було можливим вилікувати. на жаль, такі розлади як шизофренія, шизоафективний розлад, великий депресивний розлад, біполярний афективний розлад - хронічні та невиліковні. тому медикаменти для зниження симптоматики + психотерапія для адаптації, підтримки ремісії, роботи з психологічними тригерами загострень, почуттями провини після приступів etc. медикаменти першочергові, бо симптоматика первинно внутрішня, генетична, психотерапія - вторинно, бо більшість іншого - наслідки першого.

те ж саме можна сказати про розлади особистості, така ж схема, тільки початок вже після народження людини в цей час - не підходяще виховання для дитини з її психологічними особливостями змушує дитину адаптуватися до життя в сім'ї певними захисними реакціями, паттернами, заплутати схемами.. виживає як може. а що робити? нормальна реакція на ненормальну ситуацію. але коли дитина виростає - це вже заважає жити. вже на нормальну ситуацію ненормальна реакція. і тоді це починає називатися розладом особистості. тому в першу чергу треба психотерапія, бо розлади психогенного походження, а медикаменти - ситуативно, коли внаслідок розладу підвищується тривожність чи починається депресія. але це завжди вторинне.

але важливість психотерапії щодо першого й другого відносно нещодавно почали впроваджувати. і то, ще багато психіатрів скептично до неї ставляться ( з серії тієї самої психіатрії старої школи), а психологи почати заперечувати медикаменти (з серії антипсихіатричних поглядів). як ви розумієте, ні перше, ні друге, людині особливо не допоможе.

"криві лінії"... я вже сказала про них як про адаптацію. щодо "побічних ефектів". психіатр Ломброзо Чезаре у своїй роботі "Геніальність та одержимість" припускав, що психічні захворювання можуть бути своєрідною "розплатою" за геніальність. звісно, що далеко не усі люди з розладами генії, геніїв взагалі небагато, але якщо подивитися на цю думку з точки зору загальної компенсації, то вона має цілком наукове підґрунтя. відомо, що в людей з вадами зору краще розвинений, більш тонкий слух чи/та тактильність, в людей з вадами інтелекту нерідко гарно фізично розвинене тіло... людина, що втратила чи народилася без рук, може робити ногами усе й за руки й за ноги, ще інколи й таке, що маючи усі кінцівки не зробиш. чи можна тоді сказати, що ці люди неповноцінні?

звісно, їм складніше, бо вони не вписуються в стандартні біологічні рамки виду, якому природа вирішила "спростити" життя рівномірно розподіливши усі "таланти", функції за органами etc. для них менш організоване життя в суспільстві, бо їх менше. заважає це повноцінно жити? це однозначно складніше, але там, де заважає, в іншому допомагає. більш того, коли людина адаптує свої психічні/фізіологічні особливості до життя в світі, який живе за іншими стандартами, вона має справлятися з більш складними завданнями, і якщо таки це робить, то це дуже розвиває, бо потребує більше зусиль. це може бути й звичайний шульга - ліворукість не хвороба, проте більшість людей праворукі. тому і світ праворукий. правші не задумуються про те, як розгорнути книжку, відчинити двері, як падає світло. шульгою, ще й дитиною це відчувається.

​​як усе це не зручно. моїй ліворорукій дочці доводиться довго й криво вирізати, не тому, що вона цього не вміє, а тому що ножиць для шульги - одні на сто, і то, ті що знайдеш, не факт, що гарної якості. серед ножиць для кравців я взагалі жодних не знайшла у двох великих супермаркетах.

"Криві лінії" створили джаз. Чарльз (Баді) Болден, один з його родоначальників страждав на шизофренію. у поєднанні з його талантом це народило новий музичний стиль. як так сталося і як це може бути пов'язано? за своєю структурою джаз дуже порушував традиційні закони побудови музичної композиції на той час. а шизофренія, в першу чергу, характеризується порушенням логічного мислення (не інтелекту!). тобто, алогічне мислення призвело до створення музики, яка теж порушувала логічні закони музики. в процесі прогресування психічного захворювання Болден перестав розуміти нотний стан і... почав імпровізувати. але, але.. далі прогресування хвороби призвело до такого тяжкого стану, що він почав просто вже "жити" й помер у психіатричній лікарні. тому - талант талантом, але треба лікуватися. при підходящому лікуванні можна було б зберегти ці імпровізаційні здібності та логічне мислення.

схожа історія з художником Вінсентом Ван Гогом, тільки він страждав на біполярний афективний розлад. тут вже балом править настрій - чергування маній та депресій, які впливають на хід мислення, роблячи його досить креативним. тобто, якщо при шизофренії первинним є ураження логічного мислення і під впливом порушення логіки може змінюватися настрій, то при біполярному - під впливом настрою може змінюватися хід мислення, але це не стільки про логіку, скілько про когнітивні функції усі взагалі. в період маній вони на максимумі - думки швидкі, їх багато, рішення знаходяться швидко, енергії багато, велика продуктивність, усе яскраво - в результаті це може породити креативність, творче піднесення, але коли це виходить занадто з берегів, то від такої енергії та швидкості "двигун" мозку починає здавати і приходить депресія. як відпочинок, певною мірою. проте - це ж теж про те, як природа прагне усе компенсувати. як і в стресі після фази мобілізації йде фаза виснаження. яким боком усе це до творчості Ван Гога? а подивіться на його картини. перше, що кидається в очі - це кольори. неймовірна насиченість кольорами. інколи вони дуже контрастні, інколи якість переважають - яскраві, світлі чи темні. якщо шизофренія - це "логіка", то біполярний розлад - це "емоції". він так і казав: "Я скоріш помру від пристрасті, ніж від нудьги" вважається, що люди з біполярним розладом мають найширший емоційний спектр. це і дар, і прокляття.

він міг посваритися з кимось, потім відрізати собі вухо та чомусь принести його повії (теж питання - де логіка? але це вплив перепадів емоцій в першу чергу), а потім.. сам лягав лікуватися. отож і він, врешті решт, як і Баді Болден провів останні дні життя в психіатричній лікарні, при цьому цілком усвідомлюючи свою хворобу. чи мали б ми такий імпресіонізмо-експресіонізм без Ван Гога з біполярним розладом? але й може ми довше мали б Ван Гога, якби він жив зараз, отримуючи краще лікування. і він би ще більш розкрився у своїй творчості, зі зменшенням негативних симптомів та збереженням цієї емоційної креативності.

Ось такі специфічні "криві лінії Бога". і тому я підтримую ідеї та позицію пост-психіатрії - зменшити найгірші симптоми,що заважають жити людині та іншим, та зберегти позитивні, бо вони можуть бути, і все це - з намаганням максимально зберегти саму особистість, не давши розладу її руйнувати. щоб не вийшло, як писав той самий Чезаре Ломброзо "Марк Сіракузький писав досить гарні вірші, поки був маніяком, але, здужавши, зовсім втратив цю здатність".