постпсихіатрія

 

Тоні Робер-Флері
"Філіп Пінель у Сальпетрієрі"
(Французький психіатр Філіп Пінель (1745-1826) звільняє божевільних з кайданів у психіатричній лікарні Сальпетрієр у Парижі в 1795 році)

давно хотіла написати допис на цю тему, оскільки україномовних матеріалів, на жаль, немає. для мене ідеї постпсихіатрії видалися настільки логічними, природними, що здавалося як можна в XXI сторіччі думати інакше. проте якщо в Україні я лише зустрічала тих, хто розділяв ці ідеї, як і я сама, навіть не маючи уявлення про те, що цьому є якась назва, то у Франції я на власні очі побачила, як це працює на рівні цілої системи. і то, це я ще не все бачила. звісно, це актуально не лише для Франції, а і для багатьох інших європейських країн які адаптують не людей до психіатрії, в психіатрію до людей. до постмодерністського суспільства, в якому ми живемо.

почнемо з того, що психіатрія як наука не з'явилася так просто і не так давно насправді. особливо відносно того, коли з'явилися психічні захворювання - тобто, коли люди в принципі з'явилися. і не усе божевілля вважалося божевіллям. божевіллям вважалося те, що не вписувалося у загальноприйняту картину світу, але якщо вписувалося, то це могло вважатися чимось класним взагалі. насправді, воно й божевіллям не могло вважатися, бо, знову ж таки - психіатрії як науки не існувало, а отже поняття норми і патології теж. але завжди існувала релігія, яка була головною інстанцією з пояснення усього на світі. тому одне божевілля просто називалося одержимість демонами, в інше - богообраністю. і, умовно кажучи, підеш ти на вогнище чи будеш зарахований до лику святих залежало лише від того, якого роду голоси ти чув.

коли все ж виникли підозри, що справа не в демонах, а особливостях психіки, і почала формуватися психіатрія, на кострах вже не спалювали психічно хворих, але нічого хорошого теж в принципі для них не робили. не знали. просто ізоляція та експериментальні методи. які в більшості випадків провокували лише більші страждання, як моральні, так і фізичні. хвороба засуджується, людина ізолюється, і лікування по суті не отримує.

поступово ставало краще, експерименти ж рано чи пізно завершуються якимись результатами, тож поряд з безглуздими чи ще й травматичними методами лікування почали виникати ті, що таки лікують. але стигма та ізоляція не зникли. і, на жаль, вони повністю не зникли й досі, навіть якщо вже немає примусової госпіталізації, у свідомості суспільства є уявлення про те, що людей з ментальними розладами варто уникати, їх треба ізолювати, їм слід обмежити доступ до багатьох послуг, професій і т.д. якщо про необхідність створення пандусів для людей, що користуються колісними кріслами вже дискусій не виникає, хоча їх досі не вистачає, то про адаптацію соціуму до людей з психічними розладами й мови немає. як це взагалі? мова лише про те, що вони мають адаптуватися. це вірно, але це має працювати в обидві сторони, як для людей, які не бачать створений шрифт Брайля, палиці, щоб вони адаптувалися до цього світу, й могли автономно щось робити, так і світ створює умови - він дає їм інформацію цим шрифтом. бо якби який в ньому сенс інакше. але якщо й це є не усюди, про взаємну адаптацію людей з психічними розладами та соціуму мова й не йде. важливо щоб ця людина зрозуміла, як їй жити, щоб з нею було комфортно, але не те, щоб суспільство зрозуміло її потреби і теж зробило щось, щоб їй було комфортно.

на противагу системи жорстокої психіатрії, логічним чином з'явилася антипсихіатрія - коли ті тортурні методи не те що не працювали, але й знущалися над людиною, це було очікувано. прихильники антипсихіатрії стверджували, що психічні захворювання це взагалі міф, насправді це просто особливості, психіатрія знищує особистість, тож лікування лише шкодить і воно не потрібне. тобто, інша крайність.

треба було шукати компроміс між двома божевільними крайнощами. ага, божевілля в розумінні божевілля.

тож концепцію розуміння психічних захворювань, ставлення до людей з психічними розладами та їх лікування необхідно було передивитися.

певною мірою це відбулося: жорстокі методи перестали використовувати, примусова госпіталізація лише в очевидних критичних випадках, коли людина явно небезпечна для себе чи інших, і то, найчастіше, лише на певний час. люди вже менше бояться ходити до психіатрів. але все одно негативна аура в цьому зберігається. суспільна стигма продовжує існувати. і, найгірше - ця стигма продовжує існувати серед самих спеціалістів сфери психічного здоров'я - психіатрів, психологів, психотерапевтів. директивна взаємодія з пацієнтами, прагнення їх переробити, звести до 0 усе, що можна розцінити як симптом. це простий протокол, підхід до психічної хвороби як до виключно медичної проблеми, як до такого самого захворювання, як гастрит, наприклад. не зважаючи на те, що є багато психічних захворювань симптоми яких дійсно можна повністю зняти медикаментами, і слава богу, усе дещо складніше, коли мова йде про психіку. бо її неможливо лікувати окремо від особистості.

постпсихіатрія ж виходить за межі традиційної психіатрії та антипсихіатрії. вона не стверджує, що є якийсь єдиний правильний підхід до розуміння божевілля, вона більш гнучка. вона звертає увагу в першу чергу на соціальний, культурний та етичний контекст. на цінності. на партнерство. на свідомість пацієнта, звернення до тієї частини свідомості, яка не затьмарена хворобою, бо припускає, що така можливість існує. це про зменшення директивності у лікуванні, але й не відмова ідеї його необхідності. це не інша психіатрія, але це інша філософія психіатрії. це не про нові норми, це про поглиблення розуміння того, що вже існує. вона так само не прагне замінити існуюче лікування іншим. але це інший підхід до взаємодії з пацієнтом, що неможливо без зміни сприйняття особистості, яка тепер знаходиться в її центрі. особистості, яка живе з розладом, її проблеми, а не проблеми соціуму через неї (хоча це цілком взаємопов'язано). в ній допускається свобода думки й волі пацієнта, взаємодія з ним відбувається з позиції співпраці, а не "роби так, як кажу я". віра в те, що часом людина сама знає, як їй краще. її власна думка має значення. не лише дивитися на людину й робити самостійні висновки. людину питають: "а як ви вважаєте, вам допомагає це лікування?" "а чого саме ви хочете від нього?" з пацієнтом на рівних обговорюють, його захворювання, не мовчки ставлять діагноз й виписують рецепт. наскільки людина погоджується на певні побічні симптоми, де більші ризики - у певному симптомів хвороби чи у певному виді лікування? з пацієнтом разом складають план лікування. пацієнту довіряють - в певному сенсі, він теж регулює своє лікування, підбирає його собі. пацієнт пояснює, що з ним відбувається, і пацієнту пояснюють, що це, якщо він не знає. це партнерство. і пацієнт має право обрати не виліковуватися до 0. що, якщо ліки від безсоння роблять з мене овоча? що, якщо повна стабілізація настрою забирає в мене ентузіазм, заради якого я готова інколи переживати легкі депресії? ви знаєте, це речі через які люди часто кидають лікування взагалі, коли насправді його можна просто скоригувати. не "виліковувати" до рівня традиційної норми. або ж, навпаки, я хочу цієї норми. ти маєш право обирати, яким ти будеш та як ти будеш жити.

навіть у випадках важких психотичних розладів постпсихіатрія не обмежується лише симптоматичним лікуванням.

"Постпсихіатрія відкриває можливості роботи з людьми таким чином, щоб зробити переживання психозу осмисленими, а не просто психопатологічним" 

(зі статті "Postpsychiatry: a new direction for mental health"

Patrick Bracken, Philip Thomas)

філософія постпсихіатрії знімає монополію на лікування психічних розладів лише лікарями-психіатрами. до цього процесу залучаються інші, і не лише психологи, але й соціальні працівники, медсестри і санітарки etc, якщо мова йде про лікування в стаціонарі. у Франції є, наприклад, психіатрична медсестра. більш того, до цього процесу залучені самі пацієнти. не лише в кабінеті в розмові з лікарем, але й окремо, незалежно - групи підтримки "рівний рівному", створені самими пацієнтами зі схожими розладами. інші підтримуючі ресурси, які створені або в колаборації з психіатрами та психологами, або самостійно пацієнтами - сайти, блоги, подкасти etc. усе те, що називається психоактивізмом - подолання стигми психічних розладів шляхом психологічної просвіти, яка здійснюється самими пацієнтами, через що додається також призма власного досвіду.

я з'ясувала, що такого терміну, такої назви виду психологічної діяльності як "психокорекція" (ніколи не любила це слово) у Франції (і певно в інших європейських країнах теж) не існує. а в мене в університеті так називалася окрема дисципліна і окремий вид практики. така назва є у нас. для французів це щось дивне, мене взагалі не зрозуміли, бо слово "корекція" має негативний відтінок, і використовується переважно для випадків, коли людина вчинила правопорушення. як от "виправні роботи". насправді, сама по собі така діяльність існує, це скоріш короткострокова терапія, але ж зі зміною назви як змінюється сенс!

і коли ти приходиш на прийом до психіатра, ви тиснете один одному руку.

негативний негатив

 

знаєте, як це буває - коли хтось засмучений, хочеться підбадьорити. і як терапевт я розумію, що це часто працює навпаки, і в роботі я слідкую за цим, але в повсякденному житті в мене це теж може бути певною автоматичною реакцією.

якось моя донька була дуже засмучена. я висловила розуміння того, що вона відчуває, намагалася її втішити, підбадьорити, на що вона з відчаєм відповіла: "ти завжди намагаєшся знайти щось хороше! ти завжди говорила лише про хороше!" і цей фідбек став моїм реальним усвідомленням: їй потрібно інше. їй потрібно, щоб я бачила в цьому таку ж трагедію, як вона сама.

була ще схожа ситуація. зламалася шафа, і я, звісно не в захваті від цього, але просто роблю те, що треба - намагаюся привести її до ладу. донька плаче й кричить, що їй треба речі скласти, що за фігня і т.д. це ніяк не допомагає сконцентруватися, звичайно, і до мого роздратування ситуацією з шафою додається роздратування тим як волая донька. я продовжую розбиратися з шафою і кажу, що мені теж не подобається ця ситуація, але я не б'юся в істериці, а просто намагаюся все виправити, бо тільки це допоможе. вона здивувалася:

 - ти теж злишся? чому тоді ти така спокійна? - ну так, звичайно, злюся. просто якщо я впала в істерику, то це ніяк не вирішить проблему. 

 - так як я можу знати, що тобі це не подобається, якщо ти ніяк не показуєш!

з усмішкою питаю:

- а що, мені треба так само волотати як і ти?

-нуу.. так

після цього вона заспокоїлася й стала мені допомагати. їй потрібно було знати, що я теж відчуваю хоч приблизно те, що й вона. 

ми йшли до школи, вона обурювалася щодо того, що туди треба ходити, рано прокидатися і т.д. і замість раціональних відповідей, пояснень і т.д. почала обурюватися разом з нею, поступово переходячи від серйозного невдоволення до гіперболізовано-смішного, називаючи школу і цю систему, що треба так рано прокидатися й не вийде спати до обіду абсолютно несправедливою (я дійсно вважаю, що це жахливо, бо люблю довго спати😅) через три хвилини їй теж вже стало смішно, ми просто дійшли відчаю і потім спокійно прийняли той факт, що іншого виходу нема. тема була закрита.

отак моя донька стала ще тим супервізором😅

замість тисячі раціональних пояснень і питань. пошуку позитивних сторін. спроб іншого погляду на ситуацію. замість тисячі цих кліше... без втрачання власної внутрішньої реальності, дозволити собі емоційно зануритися в світ іншого, зустрітися з тією частиною себе, яка відчуває чи має досвід відчуття того самого. стати емоційним фідбеком. а потім вже можна про щось раціональне говорити і робити щось конструктивне. якщо воно взагалі ще буде треба.

людині потрібна інша людина для того, щоб щось пережити. інша жива людина з живими емоціями та почуттями.

 

"давай депресувати разом" 

(с) Джанні Франчесетті

про брехню та довіру

безсумнівно, довіра - базова штука для стосунків, відповідно брехня дуже руйнує довіру і стосунки теж. але давайте не будемо берехати самі собі, як казав доктор Хаус: "брешуть усі". ми й самі себе нерідко обманюємо.

але ми не брешемо постійно й усім підряд.

якщо не говорити про патологічну брехню. чи політичну. чи якійсь лівій людині, яку може ніколи не побачиш більше, просто щоб мозок не виносила. я про таку, яка трапляється в близьких міжособистісних стосунках: з друзями, рідними, коханими. в тих стосунках де на довірі тримається усе.

чому тоді люди брешуть?

логічно, це страх сказати правду, бо за правду "щось буде". інколи це "щось" надумане взагалі. але і відчуття що ти обманюєш - неприємне. і неприємно, коли тобі не довіряють.

довіра є базою для міжособистісних стосунків і коли ти дійсно довіряєш, а потім стикаєшся з обманом, це боляче. інколи ми вже підозрюємо про обман, і незважаючи на очевидні речі продовжуємо вірити, бо не хочеться розчаруватися. людина, що бреше, боїться "покарання". людина, якій брешуть, боїться того, що їй потім з цією правдою робити.

 

чи готові ми прийняти будь-яку правду?

про прийняття я кажу не у сенсі змиритися з тим, щодо чого нас обманювали (бо якщо приховували часто ж це дійсно те, що нам не подобається) і не у сенсі прийняття самого того факту, що нам брехали. а скоріше в сенсі прийняття - як емоційної реакції і готовності до подальшого конструктивного діалогу.

і от треба добре знати себе, щоб передбачити власні емоційні реакції. краще питати про правду, коли ми в стані емоційно її витримати не зруйнувавши ні себе, ні іншого. і також крім передбачення власної емоційної реакції на виявлення факту обману, розуміти наскільки вірогідно, що вона є взагалі. бо якщо її немає, то відсутність довіри теж не дуже приємно. 

це дуже тонка межа.

ми маємо звернути увагу й на те, наскільки реалістичними є наші очікування. є речі, які очевидно що можуть відбутися, навіть якщо нам це неприємно, просто тому, що ця людина ось така. вона й не хоче нам робити неприємне, і боїться наших реакції, але інакше не може. тут треба пережити відчай і або залишитися з цією людиною, вже не вимагаючи цього - і вона не буде брехати, або піти.

але не від усіх підеш. наприклад, від дітей)) і є велика різниця в тому, брешуть дорослі чи діти. постав перед дитиною торт і скажи його не їсти, вона його з'їсть скаже що це не вона)) дорослому теж важко стриматися може бути, але воля більш сформована.

брехня дітей має ще цікаву сторону - це про інтелект. креативність. треба ж додуматися як перехитрити людину з більшим життєвим досвідом! звісно що не потрібно за це хвалити, але й не сильно сварити - ми маємо направити інтелект і фантазію в конструктивне русло.

чи має бути якесь покарання? як взагалі реагувати?

найкраще, знову ж таки, почати діалог про те, що ви виявили брехню, коли ви в емоційно стабільному стані, а не відразу, як дізнаєтеся, бо можна зірватися, травмувати дитину і правду вам малоймовірно що скажуть все одно. навчаться краще брехати. коротше, нічого хорошого.

в момент,коли дитина скаже правду, з нею відбуваються складні переживання. їй одночасно стає легше від того, що більше не потрібно брехати й лишається страх покарання, навіть страх втратити любов. вона може почати плакати.

обійняти. подякувати за правду. але й не варто й замовчувати про свої почуття. варто сказати, що ви засмучені через обман, й можливо більше, ніж через сам вчинок. спитати чому дитина збрехала. яким чином вона це провернула - так водити вас за ніс)) не відчитувати, а вести діалог. поговорити про важливість довіри у стосунках. можливо, пояснити, чому щось треба чи ні робити, щодо чого дитина збрехала, обґрунтувати свої вимоги і пояснити, що певні наслідки будуть - як від того, що вона зробила з причинно-наслідкових зв'язків так і щодо того, що вона брехала - необхідна якась компенсація чи обмеження, принаймні, тимчасові. в залежності від масштабу. 

але інколи аналіз ситуації може призвести до усвідомлення, що від дитини багато вимагають чи вимагають щось, на що вона не здатна, чи якихось вимог та заборон занадто багато. передивитися це. знайти інші рішення. домовитися обговорювати такі ситуації. тощо.. 

дати дитині зрозуміти, що ви їх все одно любите. самим не брехати дитині.

частково з дорослими це теж працює. але в дорослих є розвинена сила волі. від дорослих можна піти. з дітьми складніше, але тут ми дорослі, і можемо більше впливати на те, якими будуть наші стосунки з дітьми.

про що це - бути "тут і тепер"?

слова про перебування в моменті "тут і тепер" стали настільки заїздженими, настільки викривленим став їх сенс, що навіть самій часом їх говорити вже не хочеться. але я говорю. бо це дійсно важливо. і який сенс в них вкладає гештальт-терапія?

бути в моменті "тут і тепер" - це не про те, щоб забути минуле й не паритися про майбутнє. це було б, як мінімум, безвідповідально. але загалом - неможливо.

минуле вплинуло на теперішнє, теперішнє впливає на майбутнє. час безперервний, простір нескінченний. тому, ми не можемо бути "тут і тепер" без урахування минулого та майбутнього.

але лише дії в теперішньому можуть щось змінити.

вони не змінять минулого, але можуть виправити наслідки, які є в теперішньому. ми нічого не знаємо про майбутнє, але дії в теперішньому можуть його змінити.

і тут вже від питання часу "тепер" ми переходимо до питання простору - дії можливі лише "тут".

тому про бути в "тут і тепер" - це про те, щоб концентруватися на тому часі й просторі, де щось можливо зробити. елементарно це може проілюструвати цілепокладання. мета - це про майбутнє. щоб її досягти, треба діяти тут і тепер. що тоді реально можна зробити тут і тепер? і якщо бути присутнім в даному просторі та часі, діяти тут і тепер, то досягнення мети хоч і не гарантовано, але ймовірність збільшується.

а якщо неможливо? ну не усе ж від нас залежить. і ми не можемо бути в двох місцях одночасно, як мінімум. і якщо з минулим вже все зрозуміло, воно вже сталося, в нас є, так би мовити конкретний "матеріал для опрацювання", то з майбутнім - ні. і психіка застрягає у фантазуванні, що відбудеться "там і тоді", де нас ще немає. можливо й не буде. можливо, ми навіть не знаємо де саме буде це "там". невизначеність. тривога.

ми стикаємося з необхідністю усвідомити й пережити неможливість. неможливість повернути втрачене, якщо ми говоримо про минуле. неможливість проконтролювати чи знати напевно майбутнє. це може бути боляче, може викликати паніку.. від чого хочеться втекти в контроль чи ілюзії, які постійно будуть розбиватися об реальність. і біль, і тривога, будуть залишатися. бо ми постійно будемо намагатися зробити можливим неможливе. проконтролювати те, що неможливо контролювати. дізнатися те, що неможливо знати. це замкнене коло.

ми вимушені пережити відчай.

щоб бачити, чути, відчувати те, що є тут і тепер. щоб діяти тут і тепер. щоб довіряти. чи навпаки залишити пусті сподівання etc.. ми зберігаємо пам'ять про минуле, й не втікаємо від нього, ми не полишаємо напризволяще майбутнє - ми просто перестаємо фіксуватися й застрягати у фантазіях. ми відпускаємо те, що неможливо утримати чи проконтролювати.

ми просто дивимося широко відкритими очима. на те, що є тут і тепер.

і терапія в даному випадку - не пігулка від болю, бо відчай - це боляче. терапія - це про зустріч з реальністю. щоб таки жити своє справжнє життя. повноцінно. це може бути боляче в процесі, але це як біль від хірургічного втручання при операції. потім ми одужуємо й можемо жити. можливо, зі шрамом, але вже без болю.

але ви й не самі у цьому процесі. терапевт - не просто виконує функцію "зробити операцію", терапевт і для того, щоб ви не переживали свій біль на самоті.

чи потрібен усім психолог і чому

хтось каже, психолог не завадить усім, хтось каже, що його можна легко замінити друзями.

на мій погляд, праві й ті, й інші. тільки є нюанси.

по-перше, є різна психологічна допомога. є психологічна допомога власне як допомога, психотерапія власне як лікування, коли ми говоримо про певні критичні випадки, в яких вона ще й нерідко поєднується з медикаментами або власне сама по собі є методом лікування в першій лінії: це глибокі травми, підвищена тривожність, психологічна депресія, розлади особистості etc, другою лінією лікування після медикаментів - коли тривожність вже стає тривожним розладом, великий депресивний розлад, біполярний розлад, шизофренія. але в останніх випадках в першу чергу йдуть медикаменти, а потім терапія, і в принципі, якщо людина адаптувалася та стабільно приймає ліки, то може й не відчувати потребу в терапії. проте крім цього є ще дещо.. про це потім.

по-друге, окрім "лікувальної" терапії, є ще терапія розвитку. коли вже все добре, але хочеться ще краще, більше розкрити свої сильні сторони, більше пізнати себе. врешті решт, якість життя можна підвищувати нескінченно. в такому випадку якщо є така мета - то терапія допоможе, але з людиною нічого поганого не станеться, якщо в неї не буде такої терапії.

по-третє - ні, друзі психолога не замінять, бо дружба - це геть інші стосунки. психолог - це професія, це кваліфікація.

проте... якщо є дійсно гарні друзі, близькі, рідні, підтримуюче середовище, то психолог може просто не знадобитися, якщо це проблеми чи запити, які не підпадають під вищезазначені категорії (і то, з підтримуючим середовищем терапія і в даних випадках буде ефективнішою, швидше буде результат). очевидно ж, у кожної людини кожного дня щось відбудеться, періодично виникають якісь складнощі та проблеми. але хтось справляється з цим без психотерапії, а хтось ні. чому?

так, ці проблеми можуть бути наслідком клінічних обставин і тоді ми будемо фокусуватися на першоджерелі. але я кажу про відносно (бо усе відносно) психічно здорових людей, без розладів та травм.

коли ж достатньо підтримки від оточення, то будь-який стан чи проблема переживається легше. навіть якщо це клініка. а якщо не клініка, то тим паче. жінка посварилася з чоловіком, засмутилася/розізлилася- пішла на зустріч з подругою, поговорили - стало легше, і навіть проблема вже може здатися не проблемою, або рішення знайдеться. проблеми на роботі? - полаявся на начальника/підлеглих/співробітників у колі близьких - сім'ї, друзів.. - стало легше, і вже можна піти завтра спокійно на роботу. ну або не піти. теж спокійно. і так далі...

чому тоді з такими проблемами приходять до психолога, психотерапевта? якраз тому, що таких людей поряд немає. і тоді за запитом на вирішення такої проблеми треба бачити "мені ні з ким цим поділитися". "мене ніхто не чує". я зазвичай питаю, чого хоче клієнт від мене саме тут і тепер, як я можу бути йому корисна у тому, з чим він прийшов - і дуже часто я чую "хочу виговоритися. мені ні з ким про це поговорити". от що і є справжньою проблемою насправді.

контроль почуттів та французька мова

колись я перекладала на французьку фразу "я за тобою сумую". мені здавалося, що це має бути по аналогії з англійською "i miss you". є я і є моє почуття: мені не вистачає людини. від першого обличчя.

 

але я зіштовхнулася з іншим - у французькій версії цієї фрази займенника "я" взагалі немає. "tu me manques" - де "tu" - це "ти", "me" - "мене", "manque" - "нестача" коли говорити про людину це про сумування). дослівно переклад міг би звучати як "ти мене сумуєш"/"ти викликаєш у мені сумування". як я не намагалася, я не знайшла можливості знайти варіант цієї фрази від першого імені.

 

нещодавно я натрапила на пояснення. там був ще приклад з фразою "я це впустив". у французькому варіанті це "Ça m'a échappé" - буквально: "воно вислизнуло в мене". але тут є альтернативи.

 

так, не в усіх випадках. можна від себе сказати "мені сумно/радісно", чи "я люблю". інколи можна знайти альтернативи. але є випадки без них. з фразою "я за тобою сумую" альтернатив немає. може я ще щось відкрию для себе. чи воно відкриється для мене?

 

то що, логіка якраз таки в перекладанні відповідальності? в поясненні, на яке я натрапила, про це сказали як про те, що ти просто перестаєш бути хазяїном своїх почуттів. ти нічого не вирішуєш. ніби ти стаєш заручником своїх почуттів та дій. почуття "трапилося", "прийшло". 

 

це якось мені перегукується з тим, що "людина" французькою "personne" і водночас, коли ти хочеш сказати, що нікого не немає, ти кажеш те саме слово "personne". чому? тому що ми взагалі нічого не значимо у цьому світі?... ахаа

і от я думаю про те, коли говорять про контроль своїх почуттів і співставляю. якщо ти не хазяїн своїх почуттів, не ти їх створюєш, а вони в тебе виникають - то як ти будеш це контролювати? це не в твоїй владі.

 

і в цьому є доля істини. бо ми дійсно свідомо не контролюємо своїх почуттів. контролюємо дії, слова, можна навіть навчитися контролювати свої думки.. але ми не можемо контролювати свої почуття, коли вони вже виникли. ми можемо хіба що діяти превентивно, і то, це не завжди допомагає. всього не передбачиш.

 

і в цьому є певний відчай. безвихідь. 

і є своя краса.

інколи ми щось робимо і щось стається в результаті.

а інколи просто з нами щось стається.

чому Чарльз Менсон не є серійним вбивцею?

 

у минулому дописі я поставила Чарльза Менсона в один ряд з Тедом Банді, як серійного вбивцю. та й Вікіпедія визначає його як серійного вбивцю. проте, він не є серійним вбивцею, принаймні, у класичному розумінні цього поняття.

 

розберемося. серійні вбивці вчиняють ці вбивства власноруч. вважається, має бути мінімум три. тим чи іншим чином їм приносить задоволення сам процес. є різні типи серійних вбивць - "владолюби" (найчастіші, до речі, де ціль - підтвердження влади над жертвою), "гедоністи" (мета - заради задоволення від знущань в процесі, яке часом сильніше задоволення від самого по собі вбивства), "візіонери" (з тяжкими психічним розладом, що супроводжуються мареннями й галюцинаціями, найчастіше це шизофренія, як-от у випадку з Едом Ґіном), "місіонери" (вважають, що ці вбивства певним чином корисні, виправдані, такі собі моралісти-маніяки, бо найчастіші випадки це вбивства повій, гомосексуалів, що вони називають "позбавленням суспільства від бруду"). і хоча "візіонерів" виділяють окремо, як категорію, де вбивства вчиняються в психотичних епізодах найчастіше, всі серійні вбивці мають розлади, але більшою мірою це розлади особистості, де немає галюцинацій та марення. про це я писала в попередньому дописі.

 

за методом є організовані серійні вбивства (характерні для вбивць з високим рівнем інтелекту, добре продумані, сплановані вбивства) та дезорганізовані (низький або посередній інтелект, скоюють вбивства переважно імпульсивно, не обирають жертву, не слідкують за нею, просто коли з'являється можливість).

 

у власне серійних вбивств є певна психологічна структура. виникає напруження, непереборне бажання вбити - здійснення вбивства - отримання задоволення, полегшення - емоційне охолодження. через якийсь час напруга з'являється знов і усе повторюється. між вбивствами навіть можуть бути чітко окреслені в часі рамки.

 

Чарльз Менсон не вписується в цю картину. по-перше, він не вбивав особисто (а якщо й когось вбивав, то це було за рамками цих організованих вбивств, щось спонтанне, імпульсивне, відносно обставин в яких він опинився - типу розізлився на когось, але й у цих випадках найчастіше "делегував" своїй секті, і не лише вбивства - пограбування теж). він організовував. давав інструкції. але сам навіть міг не бути присутнім, як-от при найгучнішому вбивстві, де загинула Шерон Тейт, але там було вбито ще 4 людини. ці вбивства вчинила його секта "сім'я Менсона" вони не мали цілі вбити якусь конкретну людину, за якоюсь ознакою, але й не через гроші чи помсту, вони просто вбили б будь-кого, хто на той час був у тому будинку, та вони так й зробили.

 

тобто, його вбивства не підпадають під жодну категорію з мотивів серійних вбивств, хоча нібито серія у декілька днів була. в чомусь їх можна було б назвати "місіонерськими", бо він типу мав мету, певну ідеологію, але це вбивства заради вбивства - щоб сталася расова війна, "кінець світу", який він називав "Helter Skelter", щоб білі й чорні один одного повбивали, а його секта-комуна тим часом втікала б куди подалі, а потім правила світом. тобто він сам і не вбивав і намагався це зробити так, щоб думали, що то чорні вбили білих.

 

окрім цього ще до цих вбивств, він займався пограбуваннями та сутенерством, а серійні вбивці зазвичай займаються лише вбивствами.

 

відповідно до усього цього, психологічної системи у вигляді напруги-полегшення-охолодження не було. він не вчиняв вбивства й міг не бути присутнім, коли вони вчинялися взагалі.

 

в нього була психопатична ідея, він точно мав розлад особистості, явний вплив ранніх дитячих травм. але чи був він психотиком? можливо, його ідеї можна було б віднести до психотичного марення, надцінних ідей, але в нього це працювало зовсім не так як при типових психозах. його психологічні особливості не вписуються в картину психотичних розладів. психотичним захворюванням часто більш характерні епізоди, періоди, між якими людина може мислити тверезо. а він був у своїх ідеях постійно і міг зробити вигляд що їх немає, за власним бажанням, коли було так вигідніше. його вбивства були усвідомлені, він міг зіграти роль "психічного здорового", він маніпулював іншими заради їх скоєння і взагалі маніпулював постійно - психологічно, за допомогою психоделіків та депривації сну. власне тому він й був визнаний осудним і його відправили до в'язниці, а не до психіатричної лікарні, бо його навряд чи можна було б вилікувати, зняти/зменшити симптоми пігулками і т.д.

 

усим цим, знаєте, він більше схожий на Гітлера, Путіна та інших диктаторів-тиранів, а не на серійних вбивць. його боялися і ним зачаровувалися. він зробив так, щоб ті, хто чинив вбивства, самі цього хотіли.

він вважав себе месією і зробив так, щоб усі оточуючі його так вважали. він притягував людей і вони не могли від нього піти, просто через те, що були впевнені у правильності його ідей, йому поклонялися. це потребує хитромудрих схем маніпуляції. він навіть у в'язниці був популярним, можна сказати, теж зробив там собі секту. 

 

а все ж цікаво, наскільки він дійсно вірив у ті ідеї, що транслював чи це була просто гра, заради отримання різноманітного задоволення?

про маніяків, психічні розлади та стигму

 

можливо, хтось з вас вже дивився серіал про Еда Ґіна, серійного вбивцю-некрофіла. серіал цікавий і гарно знятий, ще круто було вставлені наостанок перезняті моменти з мого улюбленого кримінально-психологічного серіалу "Мисливці за розумом", але я б хотіла зосередити увагу на одному моменті, не важливо, дивилися ви серіал чи ні.

 

Еда Ґіна відправили не до в'язниці, а до психіатричної лікарні. взагалі, мабуть цікаво - чому серійних вбивць відправляють або туди, або сюди, бо в принципі вчинення серійних злочинів є явно наслідком психічного нездоров'я. але є різниця в хворобах, і головне - в особистості, яка її має.

 

тому я завжди наголошую на тому, що ми не повинні ототожнювати особистість з її хворобою, хоча звісно ми маємо враховувати, що вони взаємно один на одного впливають.

 

так от, коли Ед Ґін вже був відправлений на примусове лікування, в серіалі були показані бесіди з психотерапевтом (не знаю наскільки це реально мало місце бути). в моменти "просвітлення" він міг цілком притомно розмовляти й намагатися самого себе збагнути. отож була сцена, де відбувся приблизно такий діалог: "ми радилися з колегами, і прийшли до висновку, що у вас шизофренія" - "це тому я усе це робив? тому зі мною усе це відбувається?" - "так. але на щастя, є ліки, які вам допоможуть".

 

і ось це некоректний момент. стигматизуючий. ні, не тому що в нього шизофренія він став серійним вбивцею. це впливало, але не це основна причина. це явно впливало на те, що він не пам'ятав своїх вбивств, не міг точно сказати, вчиняв їх чи ні (цікаво, що про те, як він викопував тих, хто вже помер своєю смертю та займався з ними сексом чи робив меблі з їх шкіри він пам'ятав, а от про тих, кого сам вбив - ні) цілком щиро, навіть пройшов детектор брехні. але те, що він робив не було наслідком однієї шизофренії. є мільйон людей з шизофренією, які не є, не були й не будуть серійними вбивцями і вбивцями взагалі. і далеко не кожен серійний вбивця мав/має шизофренію.

 

найчастіше причина криється у сильних психологічних травмах, нанесених самими батьками, потім оточенням, які також можуть накладатися на генетичні та біологічні фактори, які відбулися ще до народження дитини - і це може бути й психічна хвороба когось з сім'ї, а також вживання алкоголю/наркотиків матір'ю під час вагітності. і це все теж ще не факт що зробить людину маніяком.

  

в історії Еда Ґіна ми можемо побачити явно нездорову матір, одержиму темою релігії та батька з алкоголізмом - це вплинуло як генетично так і травматично, бо впливало на виховання. певно що спадковість щодо шизофренії вже була присутня, додамо травми, нанесені вихованням, одне на одне наклалося, додалися ще тригери в дорослому житті і маємо те що маємо. проте чому тоді його брат не став таким самим маніяком? це дуже складні непередбачувані речі.

 

я підозрюю, що справа навіть не просто у жорстокому вихованні, а й в тому що воно максимально пригнічує певні особливості особистості, повна відсутність прийняття. його брату теж промивали мізки, але в нього вже був інший характер + він був сексуально нормотиповим, тож його на цьому підгрунті ніхто не сварив, на відміну від Еда, якого мати могла застукати в її ж спідній білизні. а що якщо б його за жагу до переодягання не карали, а просто знайшли їй більш прийнятну форму? якби його з цим прийняли? якби мати не називала усіх жінок шльондрами і що лише вона може його по-справжньому любити? і таке інше...

 

ні, причиною того, що він став серійним вбивцею-некрофілом була не шизофренія. Джон Наш - відомий математик, про якого зняли фільм "Ігри розуму" теж мав шизофренію і зовсім іншим займався, без якихось натяків на насильство взагалі. у той же час згадаємо таких серійних вбивць як Тед Банді чи Чарльз Менсон - в них не було шизофренії, а вони вчинили вбивст, і саме серійних жорстоких вбивств, ще більше.

 

і вони були ув'язнені, а не поміщені у психіатричну лікарню, хоча, погодьтеся, психічним здоров'ям там теж не дуже пахне. чому? це нездоров'я іншого характеру. вони усвідомлювали, що роблять і навіщо, це просто глибока патологія самої особистості. що ще гірше, бо це пігулками не лікується. особистість на емоційному рівні такою сформувалася під впливом найрізноманітніших обставин, але логічність її мислення це не зачепило. це розумні, послідовні люди, які усе планували й розуміли, що роблять, просто їм було абсолютно байдуже на страждання інших. ті, в кого сталося бінго з "чорною тріадою": нарцисизм (саме патологічний грандіозний) +маківеалізм (маніпуляція іншими людьми, їх експлуатація, відсутність моралі, безсердечність, корисливість) +психопатія (говоримо про антисоціальну психопатію - антисоціальна поведінка, імпульсивність, егоїзм, риси нечутливості, відсутності емпатії). ось саме ці особливості об'єднують так званих абьюзерів - в кращому випадку, в гіршому - маніяків. якщо додамо до цього ще високий рівень інтелекту - то ця людина при бажанні може пройти психіатра з висновком психічного здоров'я, або нездоров'я, якщо їй захотілося зіграти цю роль для якоїсь вигоди. інші психічні розлади, для яких характерними є психотичні епізоди, якщо вони і присутні, то впливають лише опосередковано. часто вони просто підвищують те, що вже є у самій особистості, і якщо ми маємо справу з глибокою патологією цієї особистості - то так, прогноз поганий. проте навіть у цих випадках з людини необов'язко вийде маніяк. 

досить часто людина з важким психічним розладом (шизофренія, шизоафективний розлад, біполярний розлад) швидше стане жертвою, ніж кривдником. найнебезпечніша психічно нездорова людина - якраз-таки врівноважена, в неї холодний розум. вона грає роль. тож справляє таке враження, яке хоче справляти. 

нарцисична самотність

"Меланхолія" Едвард Мунк

згадуючи міф про Нарциса й називаючи метафорично так людей з нарцисизмом, ми найчастіше обмежуємося уявленням про нарцисів лише щодо останніх рядків міфу. але в одних словах німф, які безнадійно були закохані в Нарциса, є дуже глибокий сенс: 

"О могутня Афродіто, зроби так, щоб Нарцис теж зазнав нещасного кохання!"

нещасним коханням для Нарциса стало не невзаємне кохання. якраз навпаки. він закохався сам у себе (здавалося б, він вже був закоханий). при тому, що він навіть сам цього не знав:

"Вражений Нарцис уже не міг одійти від озера. Раз у раз юнак нахилявся до води, милувався тією дивовижною вродою, не розуміючи, що то він дивиться сам на себе, і страждав від незнаного досі кохання".

 

він увесь виснажився намагаючись дістатися до власного відображення. він сам для себе був недосяжним.

 

"Довго-довго дивився Нарцис у воду на зажурене гарне обличчя, марно намагався торкнутись його рукою, вустами. І раптом неймовірна думка сяйнула йому, наче блискавка:

– Я збагнув: ти – це я! Горе мені, я полюбив самого себе і тепер від кохання вмираю"

 

нещасливе кохання, яким йому помстилася Афродіта, було дуже тонким.

 

в Нарциса закохувалися й до того, як він сам себе покохав - тобто, він поняття не мав, який він прекрасний, просто звик до захоплення. як це пов'язано з нарцисизмом? нарциси не вигадають та не присвоюють собі чужих досягнень, вони вже вважають, що вони в них є чи то прагнуть їх мати. вони бачать реакцію оточуючих - і це теж дає усвідомлення "ага, значить, я таки класний" (або ні - тоді це нарцисична трагедія). я навмисне це хочу підкреслити - нарциси дійсно викликають бажання захоплюватися, бо вони дійсно роблять щось дуже добре, чи то дуже гарні, чи то якісь ще особливі. це не пуста самовпевненість, як деколи інтерпретують. це було б неможливо для нарциса - бо за відсутності реального успіху він страждатиме. а планка в нього настільки висока, наскільки ж високими до нього були вимоги дорослих у дитинстві. тож він сам собі не пробачає помилок.

 

власна успішність, краса, ще якась унікальність тощо проектуються на інших - вони мають бути такими самими, щоб бути гідними нарциса. ідеальними за його власними мірками. зустрічаючи таких людей нарцис зачаровується. і зачаровує сам. намагаючись це зробити так само ідеально, як й усе в своєму житті. тому він може здатися "принцом на білому коні". але зачаровання неминуче пов'язане з розчаруванням. в будь-яких стосунках рано чи пізно ми починаємо помічати недоліки людини, з якою ми разом. проте проживати це розчарування можна по-різному. в нарциса воно таке ж сильне, як й зачарування. тож з найвищого п'єдисталу кохання нарциса летить дуже стрімко й боляче вниз. бог чи богиня скинуті з Олімпу, який нарцис створив.

 

якщо ж відштовхнути самого нарциса то він або впадає в депресію від відчуття власної нікчемності, або так само усе знецінить і буде страждати хіба що з жалю до витраченого на своє кохання часу та зусиль. і в собі теж розчаровується.

 

страждання нарцисс можуть виглядали своєрідно. він буде мовчки усе знецінювати та розчаровуватися. доти, доки йому не полегшає. хоча суїцидальні ризики теж є. 

 

він не може конструктивно пережити зустріч з тим, що хтось не ідеальний і тим паче, що хтось може його не любити.

 

зараз популярно казати, що це "аб'юзери" "токсичні" спеціально зачаровують, щоб потім зробити боляче. так може здатися, якщо подивитися з боку на поведінку нарциса. тільки правда в тому, що це робиться не дуже усвідомлено. і принципі відверто. він дійсно захоплюється. і дійсно розчаровується, інколи від найменшої дрібниці.

 

маючи високі вимоги до себе, не менші нарцис висуває до інших. усюди. тому це справді гарні керівники. а от щодо особистого життя - з цим дуже важко жити. потрібен хтось особливий. це або якийсь фантазійний образ нарциса, який він проектує на інших, хто більш-менш підходить (але ж фантазії розіб'ються об сувору реальність) або в принципі хтось, хто точно не є посередністю ніяким чином. тож або так або ніяк. "краще одному чим з аби кимось" - це про нарциса, але з ремаркою - для нього майже усі є аби кимось.

 

уявляєте, як це важко для нарциса зустріти людину, яку він покохає, навіть таким нездоровим коханням? і як це кохання ще зберегти, якщо воно таки сталося? можливо, тому, чимало нарцисів зосереджуються на кар'єрі, бо там, принаймні, вони можуть покладатися на самих себе. там вони можуть повноцінно реалізовувати свої нарцисичні прагнення частіше досягаючи успіху, ніж в особистому житті.

 

коли говорять про те, що людині не щастить в коханні, стосунках, часто роблять акцент на тому, що це вона якась там суб'єктивно неприваблива, не цікава іншим. але усе може бути навпаки. нарцис нещасний в коханні не тому, що суб'єктивно "не вартий нікого" (він може багатьом подобатися!), а тому що їх "ніхто не вартий". і це стосується не лише любовних стосунків. так само й дружби.

 

доведена до абсурду вибірковість доводить нарциса до самотності. до озера, де він бачить лише своє відображення. так і залишаючись з ним сам-на-сам.

 

"можливо, вони були б здоровіші, якби їх не намагалися вилікувати"

 

Brian M. Viveros

Карл Роджерс, один з перших представників гуманістичної терапії та засновник клієнт-центрованої терапії, пішов в розріз з поглядами психоаналітиків і щодо питання лікування розладів особистості. а саме - не лікувати їх. звучить абсурдно? насправді, якщо усвідомити цю ідею - терапію без лікування, то може вийти так, що вона буде мати більший успіх. це одна з теорій, проте, здається мені цікавою. це про те, щоб не вважати людей з розладами особистості такими, яких треба змінити, бо з ними щось не так. бо від самої ідеї, що з ними щось не так їм вже буде погано. бо цю ідею їм вже давно вселили.

 

тому це лікування без лікування - прийняття. те, в було в дефіциті у людини. яка б потреба не була ведучою у різних розладах особистості, всередині неї, напевно, завжди стоїть прийняття. просто в кожен його розуміє по-різному.

 

якщо дивитися з такого ракурсу, то називати розлади особистості розладами - взагалі недоречно.

 

Елінор Грінберг зробила своєрідну революцію - вона відійшла від поняття "розлад особистості" і назвала їх адаптаціями. тобто, це просто патерни поведінки, в цілому особливостей психічної організації тієї чи іншої особистості. спосіб пристосування, який сформувався в дитинстві як єдиний доступний для неї, щоб зберегти себе. той вихід, який психіка знайшла для себе, щоб не зруйнуватися. вона не хоче вішати ярлики розладів і більше говорить про адаптації. 

 

отже, Елінор Грінберг розбирає три види адаптацій: межову, нарцисичну та шизоїдну. кожну з них вона асоціює з основною потребою міжособистісних стосунків, яка виходить на перший план у людини тієї чи іншої організації особистості. вона говорить про потребу в любові, захопленні та безпеці. звичайно, всі вони важливі для будь-якої людини, але яка найсильніша? така, яка, може, настільки сильна, що під неї підлаштовується все життя людини, до того ж іноді дуже дивним способом.

 

ось що вона пропонує для самодіагностики: просто вибрати, що з цього найнеобхідніше для вас, принаймні, що на першому місці: кохання (що б ви не вкладали в це поняття), захоплення (сюди ж повага, визнання) чи безпека (почуття захищеності). відповідно домінуючу потребу у коханні вона приписує межовим клієнтам, у захопленні - нарцисичним, а у безпеці - шизоїдним. другий не менш цікавий момент, який вона пропонує для діагностики клієнтів - звернути увагу на те, які почуття у самого терапевта ці клієнти викликають, який патерн поведінки найчастіше вони викликають у терапевта щодо них. Хочеться втішити, закутати, нагодувати, обігріти, обійняти та плакати))? або захоплюватися, підлаштовуватися під очікування клієнта, аж до змін графіка, "тримати обличчя", не сказати зайвого etc. або ж постаратися максимально забезпечити безпеку і стежити за нею: тримати достатню фізичну дистанцію, перевіряти чи зачинені двері, щоб ніхто не увійшов, чи не дуже близько я сиджу, коротше, чи не порушую я хоч якось чимось межі клієнта. звичайно, так чи інакше терапевт з усіма завжди піклується про безпеку і межі, піклується і емпатичність, і може захоплюватися успіхами клієнта і думати про те, щоб створити їм комфортні умови, але питання в тому, чого більше і наскільки цього багато, відносно ще й впливу на самого терапевта цього - як це порушує його власні межі. як можна зрозуміти, перша реакція - на межових клієнтів, друга - на нарцисичних, третя - на шизоїдних. тут можна також подивитися на те, як нам хочеться поводитися щодо взагалі різних людей, якщо подивитися не тільки на свої типові особисті особливості поведінки в міжособистісних стосунках. але ще можна під цим кутом спробувати подивитися на самого себе - а як зі мною найчастіше поводяться люди (звісно, за умови, що вони наділені хоч якоюсь емпатією та уважністю): поспішають на допомогу, намагаються врятувати, подбати; або навпаки - захоплюються і вважають настільки у всьому просунутим, що сам з усім упораєшся; або ж намагаються дистанціюватися, поводяться обережніше і стриманіше. що найцікавіше, що хоча, таким чином, людина начебто реалізує ту саму значущу для неї потребу, їй нерідко все ж таки не подобається існуючий стан речей. інші ніби як і дають те, що йому потрібно, але дають так, як вони відчувають, що може потрібно трохи в іншому соусі. та й теж можуть тут перегинати (адже у них теж можуть бути розлади, why not?): турбота перетвориться на гіперопіку і контроль, який вже дратуватиме, захоплення - відсутність допомоги і підтримки в по-справжньому важкі часи, а прагнення забезпечити безпеку - у нестачі близькості та тепла у стосунках, які теж потрібні. але й проблема в тому, що ці ж патерни поведінки людей з цими адаптаціями самі по собі і заважають отримати одному - більшу незалежність, іншому - участь і допомогу, третьому - велику відкритість і спонтанність. і ось у цьому місці адаптація стає вже дезадаптивною, ти як би не даєш особливого шансу розширити горизонти, і навіть навряд чи зможеш зрадіти, отримавши те, що необхідно, тому що саме через страх перед цим у тебе воно і вислизає або ти сам його не приймаєш, і починаєш завзято знову і знову просувати все той самий патерн. тому що в будь-якій із цих адаптацій є нездатність до інтеграції, до цілісності сприйняття, що може бути й те й інше одночасно - любов і незалежність, захоплення та підтримка, безпека та близькість. а в тому й проблема, що насправді потрібне і те, й інше, але ти чогось із цього шалено боїшся, а потім страждаєш від того, що цього мало, але коли його стає більше - тобі теж не по собі. створюється замкнене коло і ти повертаєшся раз-по-раз до того, від чого тікаєш і тікаєш від того, чого прагнеш.

 

давайте тепер зупинимося на цих трьох адаптаціях, які виділяє Елінор Грінберг. які за ступенем тяжкості можуть бути від акцентуації до психопатії. з прикладу яких можна побачити, як психіка адаптується до ненормальних стосунків. тому це не так і погано, це був найкращий спосіб вижити колись. це адаптація.

 

🗝️ шизоїдна

 

 -основна потреба: у безпеці

 -основний страх: близькості

 -викликають бажання: відсторонитися

 -вік формування: довербальний період (немовля)

-причини: батьки, що піклуються, не задовольняють щось з базових потреб дитини: напр., не беруть на руки/не годують вчасно/не переодягають і т. д. коли дитині це життєво необхідно.

 

в результаті 🔻

сумнівається у факті свого існування.

 

🏆 нарцисична

 

-основна потреба: у захопленні/визнанні

 -основний страх: викриття, знецінення

 -викликають бажання: захоплюватися 

-вік формування: 2-4 роки

-причини: дорослий, що піклується (батько/мати) висловлює своє захоплення дитиною тільки коли той її заслужив або не висловлює взагалі (критика, знецінення тощо) або навпаки - культ особистості дитини в сім'ї, її досягнень і т.д.

 

в результаті 🔻

не здатний задовольнитись собою, своїми успіхами.

 

❤️ межова

 

-основна потреба: у любові/турботі 

-основний страх: відторгнення/поглинання 

-викликають бажання: подбати про них 

-віковий період формування: ось тут поки хз, ймовірно після 4х

-причини: дуже заплутала адаптація, тож багато всього: нестабільність у сім'ї, насильство, зневажливе ставлення батьків до думок і почуттів дитини, тривале перебування без батьків у дитинстві, не забезпечення дитині необхідного захисту/недостатня турбота про тілесне здоров'я, емоційна відстороненість від дитини та мінливе ставлення до неї з боку батьків обох статей.

 

в результаті 🔻

-не знає, хто він, чого хоче, що відчуває. потрапляє у переживання нестерпної порожнечі.

 

 + не за Грінберг, але не можу не згадати, за Фрейдом - він вважав їх найздоровішими з усіх нездорових (бо він робив акцент на тому, що хворі усі), як я її зрозуміла зараз, і якщо на неї подивитися теж як на адаптацію.

 

 🃏 істероїдна (демонстративна)

 

-основна потреба: у увазі

-основний страх: залишитися непоміченим 

-викликають бажання: звернути на них увагу та висловити його

-віковий період формування: 3-5 років

-причини: дитину помічають не саму по собі просто так, а коли вона робить щось назагал.

 

в результаті 🔻

нездатність бути природним та безпосереднім. театральність, гротескність.

 

 🗞️резюме: 

так чи інакше всі вони в тій чи іншій мірі по-своєму відчувають порожнечу, страждають від проблем з ідентичністю, близькістю і т. д. і всім їм вкрай складно, якщо не неможливо насититися в задоволенні цих основних потреб, повірити в те, що вже все безпечно, що вони вже успішні, потрібні, помічені. тому їм складно будувати конструктивні стосунки, і взагалі, за зовнішніми проявами, вони можуть бути, часом, дуже схожі. і, звичайно, може бути все це відразу в одній людині, тому що реально все це може мати місце у стосунках із батьками. але сильніше буде впливати рання травма. припускаю, що можна пропрацювати шизоїдність і вийти на нарцисизм, а потім на межову адаптацію. при цьому всі вони можуть ховатися під виглядом інших розладів (дуже часто нарцисичного), важливо розуміти мотиви. наприклад, одне і те саме можна досягати з потреби у захопленні, і тоді це нарцисизм, а можна з потреби у безпеці – більше грошей, вищий статус - спокійніше жити. або з потреби в любові - я чогось досягну, стану успішним, і тоді мене полюблять (якщо бачить, як до когось через це за його мірками краще ставляться). або межові риси під маскою шизоїдності - такий страх відторгнення, що краще триматися подалі, що може виглядати як страх близькості, але, насправді, в ній найстрашніше - відторгнення. і таке інше. за тими ж зовнішніми проявами легко сплутати нарцисичну, межову та істероїдну адаптації. тому що це взагалі всі зовнішні прояви, тому що ми їх помічаємо - це що з істероїдного радикалу, і тому він тією чи іншою мірою є у всіх, але важливим є питання внутрішніх мотивів і того, наскільки багато сфер життя це зачіпає. увага в першу чергу потрібна для безпеки, успіху, кохання чи заради самої уваги? ну і звичайно, всі люди потребують безпеки, визнання, любові та уваги, питання в тому, яка потреба домінує і прагнення до якої проявляється в більшій частині сфер життя, а, часом, і серйозно псує людині та її оточуючим життя травматичними фантазіями. + не обов'язково, якщо нам хочеться несвідомо віддалитися від людини, це буде про його шизоїдність, може вона нам просто не подобається, або нам хочеться захистити когось - може реально є загроза. нас можуть захоплювати різні люди і дбати ми теж у будь-якому разі хочемо про тих, кого любимо. і, може, людина реально так інтенсивно відчуває, що його емоційні реакції дуже впадають у вічі або робить щось таке особливе, чим звертає на себе увагу, але це не його самоціль. важливо дивитися на корінь і життя людини загалом.

 

ще неймовірно цікаво, як відбувається взаємодія людей з різними адаптаціями між собою, але це вже інша історія)

p.s. Дана стаття є перекладеним на українську комплексом з двох інших моїх старих статей та додаванням нових роздумів.

психопатії, розлади особистості, межова організація особистості?..

 

Vivien Szaniszlo "Borderline"

думаю, цікаво, що усі розлади особистості відносяться до "межової зони". тобто, є невротичні розлади, що мають психологічні причини, обумовлені певними життєвими обставинами, які пропрацьовуються в терапії і можна жити собі далі. є психотичні розлади, зумовлені внутрішніми "загадковими" факторами (як-от генетика, спадковість) де першою лінією йде лікування медикаментами, на кшталт шизофренії. це, звісно, я дуже спрощено говорю, бо ми не збираємося проводити патопсихологічне дослідження, але я кажу саме про неврози та психози для того, щоб мати розуміння про те, що є якраз між ними. певна межа. те, що має і психологічні причини, і так само може мати спадковий фактор. те, що вже не невроз, але ще не психоз. не те, що раптово з'явилося й можна зняти психотерапією, змінюючи життєві обставини - й свій стан і т.д. і так само не те, що можна хоча би симптоматично лікувати медикаментами. є межова зона між першим та другим. інколи мені здається, що знаходження в ній є найскладнішим для життя, бо повністю з неї не вийдеш, особистості, які в неї потрапляють, не виходять звідти, хіба що як маятник можуть хитатися наближаючись до неврозу чи психозу (з психотерапією є можливість адаптуватися, звичайно) і мова йде не про одну психологічну проблему чи особливість характеру. це особливість, яка переноситься на всю особистість, на всі сфери життя.

я думаю, що слова мають значення, тому почнемо з назви. розлади особистості раніше називалися психопатіями. цей термін був змінений, бо при слові "психопат" в нашій уяві постає образ, який зовсім не стосується усіх людей з розладами особистості, і тому є надто стигматизуючим. психопатом здається емоційно холодна людина, з відсутністю емпатії, схильністю до жорстокості, і це призводить до уявлення мало не серійного маніяка. але це скоріш про соціопатію чи антисоціальний розлад особистості. а це лише один з варіантів.

тому, єдиним, чому мені подобається слово "психопатія" - є лаконічність терміну)) оскільки мої тексти нею не відрізняються, прошу вибачити мені, якщо я десь буду вживати так само скорочено певні назви розладів.

а найбільш доречним та точним з точки зору сенсу, на мою думку, є назва поняття "межова організація особистості". люди з межовою організацією особистості. ті, хто на межі.

і тут ось що цікаво. ця назва розповсюджується на всі розлади особистості. але є межовий розлад особистості сам по собі.

і от про що я думаю.. якщо все ж надавати значення словам, то, можливо, ті патерни, які характерні для межового розладу особистості, стосуються певною мірою всіх цих розладів. чи межові паттерни в межовому розладі особистості виражені найяскравіше.

водночас, коли кажуть "психопат" то нерідко ставлять знак рівності між цим поняттям та поняттям нарцисизму. якщо є ще тим питанням, чи насправді не є характерним нарцисизм тією чи іншою мірою для усіх людей, то якщо говорити про людей з розладами особистості, певною мірою, думаю, це правда - доля нарцисизму в них більша за усіх інших людей. просто в кожного свій спосіб задовольняти свої нарцисичні потреби. і тоді просто ті, кого ми називаємо нарцисами, мають найсильніший рівень вираженості цього нарцисизму.

тому, наприклад, інколи розрізнити людину з нарцисичним розладом та межовим важко. цим питанням я ще задавалася читаючи “Червоне і Чорне” Стендаля, напишу про це окремо. 

тому, може й доречно, що в останній міжнародній класифікації хвороб (МКХ-11) є просто загальний шифр для усіх розладів особистості і далі вже лише декілька варіантів-додатків, підтипів, які описують патерни. тоді в діагнозі вказується, якщо розшифрувати, щось на кшталт "розлад особистості з нарцисичним паттерном". таким чином, що можна вказати їх декілька. "розлади особистості з нарцисичним та межовим паттернами". і так само буває невизначений розлад особистості - зрозуміло, що якийсь такий розлад, але тип встановити важко. та й взагалі межа всередині межової структури організації особистості, як ми бачимо, дуже тонка.

 

p.s. в наступному дописі розповім про основні розлади особистості, які виділяються саме у гештальт-терапії. і чому розладами особистості в гештальті їх взагалі не дуже часто називають. і так, від зміни слова значення теж дещо зміниться.

вибір

Каспар Давид Фрідріх, "Мандрівник над морем туману"

цікава штука - питання вибору. виходу. здається надто песимістичним, що десь "виходу немає" і так само інколи абсурдно оптимістичною фраза "вихід є завжди". я схиляюся до того, що коли здається, що виходу немає, якийсь вихід таки є, просто він не такий, який хотілося, щоб був. навіть прийняття безвихідності чи її заперечення вже є певного роду "виходом". все одно щось з цього відбувається. ми або приймаємо або ні - і це теж якийсь вихід.

 

з пошуком виходу нерозривно пов'язана необхідність обирати. чи не лише суб'єктивне це наше сприйняття, що його може не бути? нам просто може не подобатися той факт, що потрібно обирати взагалі. коли ми обираємо, чимось приходиться жертвувати, ризикувати. це неприємно. усі варіанти можуть не влаштовувати. або усі потроху - там закривається одна потреба, а там інша, а от усього відразу в чомусь одному немає. тоді здається, що й виходу немає.

ми усі знаємо, що відбувається від намагання всидіти на двох стільцях. якщо тобі вже потрібні два різні стільці, то, може, насправді тобі не потрібен жоден з них. ти просто шукаєш компроміс, в якому ніколи не буде зручно, так само як коли одна половина тіла на одному стільці, інша на іншому. та й стільці не витримають. чи хоча б один з них. то ж так вибір всеодно буде зроблений.

 

ми маємо право не обирати. але так як ми живемо в соціумі, в постійній взаємодії, якщо вибір не робимо ми, то його зроблять за нас інші - і тоді ми просто постанемо перед фактом.

 

ми маємо право не обирати, тоді до нас може прийти осяяння й питання вибору вже не буде поставати. вже усе буде очевидно. але в цьому випадку треба дійсно побути в глухому куті. усвідомити, що виходу немає, вибору немає. зізнатися собі, що ти не знаєш, що робити та не робити аби що, аби тільки зробити. не намагатися всістися на два стільці, а постояти, і стояти до тих пір, поки сам собою на якийсь з них не сядеш. чи взагалі ляжеш на підлогу або підеш шукати третій. не гнатися за двома зайцями - не гнатися за жодним з них. можливо, тоді усвідомиш, який вартий зусиль. або ж - що тобі жоден насправді не потрібен.

коли ж ми кажемо, що "в мене не було вибору", це просто значить, що він вже був зроблений.

 

і будь що з вищеперерахованого призведе до якось результату, що б ми обирали чи не обирали. бо всеодно рано чи пізно щось відбувається, змінюється.

 

коли ми не робимо вибір, ми всеодно його робимо.

 

питання в тому, свідомо чи ні.

по той бік нарцисизму

Сальвадор Далі "Метаморфози Нарциса"

трохи зміксувала свої старі дописи про нарцисизм та дещо додала й переклала на українську. вибачте, якщо щось недосконало))

 

"Парадокс, що дружба — один із проявів нарцисизму. Обираючи друзів, ми робимо ставку на їхню максимальну схожість з нами, щоб побачити себе в їхніх очах".

 © Януш Леон Вишневський

 

Зараз якось стало модно як демонізувати, так і ідеалізувати нарцисизм. І приписувати його всім направо-наліво. Але при цьому ідеалізація відбувається, звичайно ж, без вживання цього слова.

Яка ж така ідеалізація?

 

Нарцисичність нині тією чи іншою мірою прямо-таки "вмонтовується" у наше життя. Якоюсь мірою вона в чомусь стала неминучим явищем, у реаліях сучасного світу. Соціальні мережі, культивування досягаторства і швидкозмінний світ роблять із нас нарцисичних психопатів (звичайно, я дещо перебільшую), когось менше, когось більше (і я, зізнаюся, можливо, теж не виняток). Що робити, така реальність - ти навряд чи зможеш бути успішним, якщо мало заявляєш про себе, ніхто про тебе не дізнається, а від реакції оточуючих на те, що ти постиш, багато в чому залежить подальша популярність, і за нею, як наслідок, успіх або успіх, за яким йде популярність. Але от саме успішність важлива! До речі, популярна думка, що нарциси перебільшують свої досягнення чи одержимі увагою, проте це більше про істероїдів. Істероїд може сам собі придумати й переконувати себе та інших, що він успішний, і на цьому заспокоїтися, нарцису ж важливі реальні досягнення, тому він виснажується. Втім, потреба в самовираженні і чутливість до критики в певних дозах є і у здорових людей, нарцисизм відрізняє те, що це завдання затьмарює всі інші і людина впевнена у своїй перевазі над іншими (насправді - ні, він, скоріше, сам себе намагається в цьому переконати), для істероїда є головною є увага.

 

Самооцінка та самопочуття нарциса залежить від його успішності, і, як наслідок, від захоплення ним іншими людьми. Якщо все виходить добре – він вважає себе генієм, якщо справи йдуть не дуже – він почувається нікчемою. Це мотивує нарциса більше робити і досягати, але коли він зіткнеться з невдачею, він різко перестане відчувати себе таким грандіозним, і думатиме, що він невдаха, до наступного успіху. Ось такі ось особисті "емоційні гойдалки", і так само вони відбиваються на стосунках з оточуючими, створюючи їм таку гойдалку теж. Нарцис і собі жити не дає, й іншим. Просто ми, звичайно, помічаємо лише друге.

 

Тож, насправді усе це виникає від звичайного нерозуміння поняття. Хоча воно дійсно складне і є багато різних теорій щодо нарцисизму, усе не так просто, щоб звести його до рівня токсичної людини, яка думає лише про себе, як часто малюють нам нарцисів.

 

За теорією Ненсі Мак-Вільямс, особистість з нарцисичним розладом є "організованою навколо підтримки самоповаги шляхом отримання підтвердження з боку", нарциси "стурбовані тим, як вони сприймаються іншими, нарцисичні люди відчувають глибинне почуття, що вони ошукані і нелюбимі".

 

Перш за все, хочу сказати, що мова піде про нарцисизм, як такий, загалом, включаючи людей з нарцисичною травмою, нарцисичний характер і нарцисичний розлад особистості, які різняться за рівнем і формою виразності нарцисичних рис, в першу чергу, що може спричинити істотні відмінності в поведінці.

 

Зигмунд Фрейд вважав, що у кожному є певна частка нарцисизму. Отто Кернберг виділив такі його типи - нормальний інфантильний нарцисизм, нормальний зрілий нарцисизм і патологічний нарцисизм, для якого характерні самоідеалізація, демонстрація своєї переваги та відсутність емпатії, інтересу до інших. І є ще дуже багато думок щодо цього в інших психотерапевтів.

 

Більше того, ми не можемо виключати вплив середовища та особистого вибору та розвитку людини, яка є певно більшою, ніж будь-який тип характеру або особистісний розлад. Однак є деякі цікаві, на мій погляд, особливості та механізми їх виникнення, можливо, в чомусь для всього нарцисизму спільні. І в мене є кілька міркувань щодо цього.

 

Отож, якщо дуже спрощено, нарцисизм проявляється у почутті власної переваги над іншими, у зв'язку з чим - перманентне прагнення успіху (у ситуаціях провалу - почуття власної нікчемності), майже відсутнє почуття заздрості (адже хто інший може бути краще?), внаслідок чого - схильність до знецінення та відторгнення інших.

 

Хоча є думка, що таки нарциси заздрять. Тим, хто влаштований простіше, ніж вони і можуть спокійніше і розслабленіше жити та проявляти себе. Неусвідомлена проективна заздрість тим, хто може дозволити собі бути недосконалим.

 

"Заздрість перетворюється на презирство, а презирство призводить до краху стосунків". 

 © Сенді Хотчікс

 

Стереотипно здається, що нарцису загалом непогано живеться. Нерідко ці якості, у разі досить функціонального нарцисизму, дійсно призводять до реальних успіхів і досягнень. І нарцис може бути цілком приємною людиною, зі своїми, що, нікому особливо не заважають дивностями. Іноді, втім, може бути і навпаки – нарцис починає культивувати свої деструктивні якості – стати найкращим із найгірших і в цьому відчувати свою перевагу. Або бути таким собі "невизнаним генієм" - нарцис не такий залежний від оцінки інших, як істероїд, так що, буває, часто стикаючись із неприйняттям, нарцис починає вважати, що ці інші до нього "ще просто не доросли" і навіть, можливо, відчувати від цього особливе почуття гордості за свою унікальність. Вони його не варті. Однак, а якщо поглянути з іншого боку…

 

Як, коли і для чого виникає нарцисизм? Дитині будь-якого віку важливе безумовне прийняття та любов матері. Однак є також різні особисті потреби в різному віці. Нарцисизм формується найчастіше у дитинстві, у період від 3 до 5 років. Коли дитина активно пізнає саму себе і навколишній світ. Вона навчається робити багато нового щодня і для неї важлива підтримка та захоплення, визнання від значущих близьких. У випадку, якщо батьки залишаються холодними до неї, байдужими або надмірно критикують, може почати запускатися процес "похвали і полюби себе сам, бо більше нема кому". Потреба у захопленні щодо своїх досягнень зливається з потребою у прийнятті та любові. Однак, кажуть, зайве, необґрунтоване "перехвалювання" теж може стати причиною нарцисизму, тоді людина стає надто залежною від позитивної оцінки та не виносить інших оцінок. Це зворотний бік похвали - на неї підсідаєш, як на наркотик. Але модель оцінок надто вкорінилася в нас, і, на жаль, від цього не так просто втекти. При цьому, говорячи про оцінювання, ми, як правило, говоримо, насамперед, про негативні оцінки - "поганий", "неправильний" і т. д. Проте, "хороший", "молодець" - це також оцінки. І також не завжди корисні. Оцінювання ставить нас як би трохи вище за ту людину, яку ми оцінюємо. Я б запропонувала хоча б іноді спробувати так само замість "розумничка" або "молодець" давати розгорнутий або навіть не дуже, але зворотний зв'язок про те, як це все для вас, наприклад: "Я радий/засмучений, що ти це зробив".

 

Нарцисизм також нерідко виникає внаслідок нарцисичної травми, коли особистість або виховувалась нарцисами, або отримала дуже багато травматичного досвіду від взаємодії з ними. Коли батьки, близькі чи інші значущі люди самі були нарцисами і знецінювали: їхня любов і хороше ставлення були пропорційні тому, наскільки ця людина хороша в їхніх очах, відповідає їхнім вимогам. Відштовхували, не приймали, вимагали більше і більше ніколи не задовольняючись результатами. Чому тобі поставили “добре” в не “відмінно”? Чому в тебе не 200 балів з 200, в 195? Тут варто виділити два варіанти неприйняття - відторгнення та одержимість з гіперконтролем (тому нанесення нарцисичної травми можливе не тільки нарцисами). На цьому ґрунті починає формуватися таке саме ставлення до себе та інших, як єдиний можливий (бо вже знайомий) спосіб захисту та виживання в даному нарцисичному середовищі. І щоразу, зіштовхуючись із відторгненням, неприйняттям, "викриттям" у своїй недосконалості, людина знову і знову отримує нарцисичну травму. І тоді вона сама починає висувати грандіозні вимоги до себе та інших на тлі страху відторгнення та знецінення. Іноді настільки грандіозні, що просто недосяжні. Але де тоді взяти таку всім необхідну любов до себе? І її, насправді, у нарциса, особливо, немає. Він почувається то генієм, то нікчемою. В останньому випадку на цьому тлі може розвиватися депресія. Щоб уникнути нестерпного провалу, він прагне досягти вищого пілотажу, настільки високого, що його навіть ніхто, можливо, і не оцінить і не зрозуміє. Інші стають, у своїй більшості, через це для нарциса так само не вартими його і він може навіть сприймати відторгнення з їхнього боку як комплімент – я надто гарний для них.

 

Однак, це хвилинні поверхневі задоволення, коли потреби у коханні та визнанні, які нарцис дає собі сам, оскільки ні від кого не може їх отримати. Чому не може? Інші, навіть ті, хто захоплюється нарцисом, або для нього занадто погані, щоб їх думка мала для нього цінність - і він їх може просто притягувати і відштовхувати, програючи сценарії свого травмуючого досвіду, отримуючи від цього захоплення, що трохи живить свій нарцисизм, від інших і самостверджуючись за їхній рахунок.

 

Або цієї любові, захоплення та прийняття нарцису завжди дуже мало і завжди не так, внаслідок чого він знецінює такі стосунки, виставляючи іншого крайнім при цьому і щиро вірячи в те, що це з іншим щось не так, що він недостатньо любить і захоплюється ним (що для нарциса тотожні поняття). Але не завжди це так. Більше того, фанатичне захоплення викликає швидше зворотний ефект.

 

Нарцису потрібно багато уваги та захоплення і від усіх одразу. Це може провокувати його партнерів на ревнощі і часто або вони страждають від цього, або починають намагатися контролювати. І в такому разі або страждає партнер нарциса, або сам нарцис. Він не може витримати контролю і в якийсь момент ці найгірші побоювання партнера таки здійснюються – нарцис іде.

 

Потреба у великій кількості уваги та захоплення до своєї прекрасної персони часто може зіграти злий жарт із нарцисами.

 

Нерідко через це вони влипають у стосунки з людьми тривожного типу прив’язаності, які внаслідок своєї тривожності схильні перегинати палку з контролем - щоб заспокоїтися. А навіщо вони нарцису? Багато в чому тому, що нарциси отримують від них багато такої необхідної їм уваги та захоплення, що, втім, потім виснажує нарцисів, коли доходить до надто контролюючого, ревниво-паранояльного рівня і нарцис тоді вже сам страждає, не знаючи, як йому втекти. І робить це при першій можливості або робить життя партнера таким самим нестерпним, поки не піде той.

 

"Нарциси не люблять тих, хто ними не захоплюється. Ті, хто захоплюється, їм байдужі". 

 © Мейсон Кулі

 

Або - стосунки можливі, якщо інша людина сама знаходиться на досить високому рівні розвитку в сприйнятті і цінностях нарциса (зовнішність, інтелект, кар'єра, талант і т. д.), на рівних позиціях у взаємодії, і має достатньо сил і сміливості щиро пред'являти нарцису те, що ще потрібно йому самому від нього, а не лише задовольняти потреби нарциса. Якоюсь мірою, мабуть, він має десь виявляти нарцисичність сам. Втім, зіштовхуючись із рівними чи успішнішими для нарциса людьми, він може також почати відчувати страх відторгнення ними, і, натомість, може взагалі їх уникати. І цей страх - проективний, оскільки нарцис сам часто відштовхує. Можливі різні варіанти. Іноді буває і так, що нарцис все ж таки вибудовує близькі стосунки і вважає своїх близьких теж "найкращими з кращих", якби зливаючись з ними: "Моя дитина найкраща просто тому, що вона саме моя дитина" (тут можуть бути мати, батько, дружина, чоловік, друзі та решта).

 

У глибині душі часто нарциси страждають на "синдром самозванця" і бояться, що все прекрасне, що вони та інші в них бачать, насправді - неправда і вони абсолютна нікчемність.

 

"Будучи відторгненим, нарцис відчуває нарцисичний сором: якщо його покинули - значить, він і справді нікчема, якою він почувається без підкачування нарцресурсу". 

 © Таня Транк "Бійся, я з тобою. Страшна книга про фатальних і чарівних".

 

Мабуть, майже у всіх цих випадках, нарцис, зрештою, почувається дуже самотнім. Йому дуже складно знайти собі "відповідну компанію". А іншим, нерідко, його компанія нестерпна, але це вже нарциса мало хвилює. Тоді він або просто нескінченно самостверджується за рахунок інших, не маючи інших способів полюбити себе, і стає нестерпним у будь-яких стосунках, або постійно невдоволений ними, не витримує критики на свою адресу і тоді навіть дрібна сварка може спричинити розрив стосунків. Або сам уникає цікавих йому людей боячись їхнього неприйняття, тому що насправді сам себе не приймає і багатьох інших. Він успішний і виснажений своєю гонитвою за досягненнями, за досконалістю, а всі інші – якісь не ті, і з ними якось не так (бо це ж сумна правда життя - самовдосконалення та саморозвиток - процес нескінченний). А з тими, з ким так – страшно. І коло замикається. На самому собі.

 

Що стоїть за цим внутрішнім процесом, як він побудований? Еготизм - неможливість присвоїти собі пережитий досвід, задоволення потреби - вона просто ніколи не відчувається як задоволена, неможливість присвоїти собі свої досягнення повноцінно й до кінця “переварити” їх, асимілювати. Гештальт просто ніколи не закривається. А в еготизмі розгортатиметься своєрідна матрьошка інших механізмів переривання контакту:

 - Дефлексія – заміщення потреб, спроба задовольнити одну потребу іншою: я тікаю від справжніх потреб у коханні, прийнятті та визнанні у досягаторство та знецінення інших людей.

 - Профлексія – роблю іншим те, чого хочу собі: намагаюся бути максимально зручним для інших, щоб вони мене цінували, поважали та не відштовхнули (так, у цьому випадку, нарциси можуть бути дуже етичними та милими).

 - Проекція - бачу в інших те, що не визнаю в собі: інші можуть любити і приймати мене, тільки коли я перевершую всіх. Інакше вони можуть відштовхнути мене (як я відштовхую тих, хто менш крутий, ніж я). Критикую інших, бо сам собою ніколи по-справжньому незадоволений.

 - Ретрофлексія - зупиняю себе в тому, щоб реалізувати свою потребу, роблю собі те, чого хочу від інших: я не можу просити про захоплення мною в інших і висловити їм своє захоплення (через проективний страх відторгнення), зупиняю себе в цьому і захоплююся собою сам.

 - Інтроекція - неасимільовані переконання та установки: Щоб отримати любов і прийняття, потрібно бути найкращим із найкращих. Все чи нічого. Шлях до успіху лежить через труднощі та біль.

 - Конфлюенція (Злиття) – сприйняття різного як одного цілого. Неможливість розрізнити успіх від втоми, кохання від оцінки тощо.

 

Таким чином, терапевтична робота з людьми, що мають нарцисичні риси, акцентуацію чи розлад буде будуватись на поступовому розгортанні цієї матрьошки, опрацьовуючи по черзі кожен етап. Знайомлячись із собою та іншими заново. Припускаю, що найбільше нарцису потрібно достатньо прийняти самого себе і свою недосконалість, щоб потім вміти приймати і витримувати недосконалість інших.

 

Чи можна взагалі перестати бути нарцисом? У мене поки що немає відповіді на це запитання. Якщо дивитися на класифікацію Отто Кернберга, то я схиляюся до того, що можна зробити з патологічного нарцисизму зрілий (хоча, припускаю, що і зрілий може перейти у патологічний за певних умов). Я думаю, можна навчитися максимально усвідомлювати прояви свого нарцисизму та вплив його на своє життя та життя близьких, розуміти та диференціювати з яких справжніх потреб хочеться зробити те чи інше. Залишаючись все ж таки щоразу зі своїм особистим вибором - змінювати щось у бік більш конструктивного способу взаємодії із собою та світом або діяти за звичною "накатаною" схемою. І якщо вибір падає на перший варіант - то, гадаю, можливо досягти максимально адаптивного рівня, який буде більше допомагати, ніж заважати жити собі та іншим. І, якщо нарцис поставити перед собою таку мету, то, припускаю, враховуючи всі ті ж нарцистичні прагнення до успіху, і якщо це прагнення успіху в галузі власного психічного благополуччя - цілком може її досягти, стати таким собі свідомим приймаючим високофункціональним нарцисом. Побачити в очах інших більше, ніж своє відображення. Ну, коротше, стати найкращим із нарцисів. Це ж найвищий пілотаж.

як подолати свої недоліки?

найкращим способом "боротьби" зі своїми, хронічними "недоліками" є їхнє прийняття (в цілому, це про усе,що ми вважаємо "недоліком" у своєму житті) чесність з собою. зізнатися собі, що я такий, який я є, і, схоже, не змінюся.

 

але усвідомлення того, що я, чи мій партнер чи щось інше в житті не зміниться - вже змінює життя.

 

бо допоки ми будемо себе переконувати, що ми не такі, якими ми є, ці наші особливості, назву їх краще так, будуть мати над нами владу, а не ми над ними.

 

це усвідомлення заводить у глухий кут відчаю, в потім…породжує ідеї. з “так неможливо, нестерпно жити” можна перейти до питання “а як тоді жити?” 

 

якщо я постійно не можу вчасно прокинутися, і кожного разу переконую себе, що наступного дня це буде інакше, цього не станеться. якщо я постійно щось забуваю - зустрічі, подзвонити комусь etc і думаю, що от, ось це не забуду - я так само не зроблю це вчасно або взагалі не зроблю. якщо я обіцяю щось, що в мене дуже рідко виходить, то велика вірогідність, що обіцянку порушує і цього разу. усе це породжує і конфлікти з оточенням, і власне почуття провини та сорому. і усе йде по колу.

 

якщо я усвідомлюю, що я важко прокидаюся зранку, я заводжу будильник, може й не один. от я особисто 8 - на телефоні і смарт-годиннику. якщо я усвідомлюю, що я багато чого можу забути - розсіяність, багато справ, тощо - я записую у щоденник. до дрібниць. якщо я хочу виконувати свої обіцянки - я не обіцяю того, де можу хоча би на 90% бути впевненою, що виконаю. я не люблю пусті обіцянки, і розумію, яке життя нестабільне, розумію, де я сама можу бути нестабільною, тож, можна сказати, я занадто відповідальна для того, щоб щось обіцяти. я дуже рідко це роблю.

 

так само й усвідомлення та прийняття своєї хвороби допомагає її лікувати.

 

усвідомлення того, що якщо за наявного доходу ти щось не можеш собі дозволити, що хочеш, допомагає зробити вибір - або шукати як заробити більше, або знизити рівень домагань. і як би не сумно звучало останнє, інколи це єдине рішення, принаймні, тимчасове, щоб уникнути неврозу.

  

так само, коли ми усвідомлюємо якою людиною є партнер, і що в ньому змінити неможливо - породжує можливість рішень, як будувати з ним стосунки далі і чи будувати взагалі.

 

це про будь-що. і про війну теж.

 

пасивне очікування змін перетворює життя на постійне очікування. спочатку треба усвідомити те, що є тут і тепер, таким, яким воно є, і жити так, ніби воно ніколи не зміниться. це буває боляче, але, але..

 

тоді якраз починаються зміни. бо ми виходимо зі стану пасивного очікування й починаємо діяти, спираючись на наявні вихідні дані.

 

і наші "недоліки" не зникають, вони вже перестають мати значення, бо вони більше нами не керують, вони перестають й бути "недоліками".

 

бо ми стаємо відповідальними.