постпсихіатрія

 

Тоні Робер-Флері
"Філіп Пінель у Сальпетрієрі"
(Французький психіатр Філіп Пінель (1745-1826) звільняє божевільних з кайданів у психіатричній лікарні Сальпетрієр у Парижі в 1795 році)

давно хотіла написати допис на цю тему, оскільки україномовних матеріалів, на жаль, немає. для мене ідеї постпсихіатрії видалися настільки логічними, природними, що здавалося як можна в XXI сторіччі думати інакше. проте якщо в Україні я лише зустрічала тих, хто розділяв ці ідеї, як і я сама, навіть не маючи уявлення про те, що цьому є якась назва, то у Франції я на власні очі побачила, як це працює на рівні цілої системи. і то, це я ще не все бачила. звісно, це актуально не лише для Франції, а і для багатьох інших європейських країн які адаптують не людей до психіатрії, в психіатрію до людей. до постмодерністського суспільства, в якому ми живемо.

почнемо з того, що психіатрія як наука не з'явилася так просто і не так давно насправді. особливо відносно того, коли з'явилися психічні захворювання - тобто, коли люди в принципі з'явилися. і не усе божевілля вважалося божевіллям. божевіллям вважалося те, що не вписувалося у загальноприйняту картину світу, але якщо вписувалося, то це могло вважатися чимось класним взагалі. насправді, воно й божевіллям не могло вважатися, бо, знову ж таки - психіатрії як науки не існувало, а отже поняття норми і патології теж. але завжди існувала релігія, яка була головною інстанцією з пояснення усього на світі. тому одне божевілля просто називалося одержимість демонами, в інше - богообраністю. і, умовно кажучи, підеш ти на вогнище чи будеш зарахований до лику святих залежало лише від того, якого роду голоси ти чув.

коли все ж виникли підозри, що справа не в демонах, а особливостях психіки, і почала формуватися психіатрія, на кострах вже не спалювали психічно хворих, але нічого хорошого теж в принципі для них не робили. не знали. просто ізоляція та експериментальні методи. які в більшості випадків провокували лише більші страждання, як моральні, так і фізичні. хвороба засуджується, людина ізолюється, і лікування по суті не отримує.

поступово ставало краще, експерименти ж рано чи пізно завершуються якимись результатами, тож поряд з безглуздими чи ще й травматичними методами лікування почали виникати ті, що таки лікують. але стигма та ізоляція не зникли. і, на жаль, вони повністю не зникли й досі, навіть якщо вже немає примусової госпіталізації, у свідомості суспільства є уявлення про те, що людей з ментальними розладами варто уникати, їх треба ізолювати, їм слід обмежити доступ до багатьох послуг, професій і т.д. якщо про необхідність створення пандусів для людей, що користуються колісними кріслами вже дискусій не виникає, хоча їх досі не вистачає, то про адаптацію соціуму до людей з психічними розладами й мови немає. як це взагалі? мова лише про те, що вони мають адаптуватися. це вірно, але це має працювати в обидві сторони, як для людей, які не бачать створений шрифт Брайля, палиці, щоб вони адаптувалися до цього світу, й могли автономно щось робити, так і світ створює умови - він дає їм інформацію цим шрифтом. бо якби який в ньому сенс інакше. але якщо й це є не усюди, про взаємну адаптацію людей з психічними розладами та соціуму мова й не йде. важливо щоб ця людина зрозуміла, як їй жити, щоб з нею було комфортно, але не те, щоб суспільство зрозуміло її потреби і теж зробило щось, щоб їй було комфортно.

на противагу системи жорстокої психіатрії, логічним чином з'явилася антипсихіатрія - коли ті тортурні методи не те що не працювали, але й знущалися над людиною, це було очікувано. прихильники антипсихіатрії стверджували, що психічні захворювання це взагалі міф, насправді це просто особливості, психіатрія знищує особистість, тож лікування лише шкодить і воно не потрібне. тобто, інша крайність.

треба було шукати компроміс між двома божевільними крайнощами. ага, божевілля в розумінні божевілля.

тож концепцію розуміння психічних захворювань, ставлення до людей з психічними розладами та їх лікування необхідно було передивитися.

певною мірою це відбулося: жорстокі методи перестали використовувати, примусова госпіталізація лише в очевидних критичних випадках, коли людина явно небезпечна для себе чи інших, і то, найчастіше, лише на певний час. люди вже менше бояться ходити до психіатрів. але все одно негативна аура в цьому зберігається. суспільна стигма продовжує існувати. і, найгірше - ця стигма продовжує існувати серед самих спеціалістів сфери психічного здоров'я - психіатрів, психологів, психотерапевтів. директивна взаємодія з пацієнтами, прагнення їх переробити, звести до 0 усе, що можна розцінити як симптом. це простий протокол, підхід до психічної хвороби як до виключно медичної проблеми, як до такого самого захворювання, як гастрит, наприклад. не зважаючи на те, що є багато психічних захворювань симптоми яких дійсно можна повністю зняти медикаментами, і слава богу, усе дещо складніше, коли мова йде про психіку. бо її неможливо лікувати окремо від особистості.

постпсихіатрія ж виходить за межі традиційної психіатрії та антипсихіатрії. вона не стверджує, що є якийсь єдиний правильний підхід до розуміння божевілля, вона більш гнучка. вона звертає увагу в першу чергу на соціальний, культурний та етичний контекст. на цінності. на партнерство. на свідомість пацієнта, звернення до тієї частини свідомості, яка не затьмарена хворобою, бо припускає, що така можливість існує. це про зменшення директивності у лікуванні, але й не відмова ідеї його необхідності. це не інша психіатрія, але це інша філософія психіатрії. це не про нові норми, це про поглиблення розуміння того, що вже існує. вона так само не прагне замінити існуюче лікування іншим. але це інший підхід до взаємодії з пацієнтом, що неможливо без зміни сприйняття особистості, яка тепер знаходиться в її центрі. особистості, яка живе з розладом, її проблеми, а не проблеми соціуму через неї (хоча це цілком взаємопов'язано). в ній допускається свобода думки й волі пацієнта, взаємодія з ним відбувається з позиції співпраці, а не "роби так, як кажу я". віра в те, що часом людина сама знає, як їй краще. її власна думка має значення. не лише дивитися на людину й робити самостійні висновки. людину питають: "а як ви вважаєте, вам допомагає це лікування?" "а чого саме ви хочете від нього?" з пацієнтом на рівних обговорюють, його захворювання, не мовчки ставлять діагноз й виписують рецепт. наскільки людина погоджується на певні побічні симптоми, де більші ризики - у певному симптомів хвороби чи у певному виді лікування? з пацієнтом разом складають план лікування. пацієнту довіряють - в певному сенсі, він теж регулює своє лікування, підбирає його собі. пацієнт пояснює, що з ним відбувається, і пацієнту пояснюють, що це, якщо він не знає. це партнерство. і пацієнт має право обрати не виліковуватися до 0. що, якщо ліки від безсоння роблять з мене овоча? що, якщо повна стабілізація настрою забирає в мене ентузіазм, заради якого я готова інколи переживати легкі депресії? ви знаєте, це речі через які люди часто кидають лікування взагалі, коли насправді його можна просто скоригувати. не "виліковувати" до рівня традиційної норми. або ж, навпаки, я хочу цієї норми. ти маєш право обирати, яким ти будеш та як ти будеш жити.

навіть у випадках важких психотичних розладів постпсихіатрія не обмежується лише симптоматичним лікуванням.

"Постпсихіатрія відкриває можливості роботи з людьми таким чином, щоб зробити переживання психозу осмисленими, а не просто психопатологічним" 

(зі статті "Postpsychiatry: a new direction for mental health"

Patrick Bracken, Philip Thomas)

філософія постпсихіатрії знімає монополію на лікування психічних розладів лише лікарями-психіатрами. до цього процесу залучаються інші, і не лише психологи, але й соціальні працівники, медсестри і санітарки etc, якщо мова йде про лікування в стаціонарі. у Франції є, наприклад, психіатрична медсестра. більш того, до цього процесу залучені самі пацієнти. не лише в кабінеті в розмові з лікарем, але й окремо, незалежно - групи підтримки "рівний рівному", створені самими пацієнтами зі схожими розладами. інші підтримуючі ресурси, які створені або в колаборації з психіатрами та психологами, або самостійно пацієнтами - сайти, блоги, подкасти etc. усе те, що називається психоактивізмом - подолання стигми психічних розладів шляхом психологічної просвіти, яка здійснюється самими пацієнтами, через що додається також призма власного досвіду.

я з'ясувала, що такого терміну, такої назви виду психологічної діяльності як "психокорекція" (ніколи не любила це слово) у Франції (і певно в інших європейських країнах теж) не існує. а в мене в університеті так називалася окрема дисципліна і окремий вид практики. така назва є у нас. для французів це щось дивне, мене взагалі не зрозуміли, бо слово "корекція" має негативний відтінок, і використовується переважно для випадків, коли людина вчинила правопорушення. як от "виправні роботи". насправді, сама по собі така діяльність існує, це скоріш короткострокова терапія, але ж зі зміною назви як змінюється сенс!

і коли ти приходиш на прийом до психіатра, ви тиснете один одному руку.