моя історія гештальту

здається, це був 2011. мій 2й курс. 19 років. я гортала підручник з психотерапії, читала про різні напрямки. прочитала про гештальт і вирішила, що буду навчатися на гештальт-терапевта. тоді ще не було великої активності в соц. мережах і в мене була кнопочна Nokia)) нічого більше про гештальт я не знала, ніяких інститутів, тренерів і т.д. ніякої реклами я не отримувала. усе було просто. але вирішила, що піду навчатися через рік, що треба мені ще трохи більше звичайних психологічних знань.

 

через рік, напередодні початку 3 курсу, я почала шукати, де ж таки повчитися гештальту. отож, не менеджер мене знайшов, а я його, завдяки задушевній бесіді зі знайомою (ще не психологом на той час і не навчаючись на гештальті) за цигаркою на кухні.

 

я, бідний студент, як то кажуть, дізнавшись вартість була поставлена перед вибором - або нові туфлі, або ця поїздка. бо на навчання треба було їхати до Харкова. і крім оплати власне навчання, треба було ще десь ночувати. мене виручив, власне, сам менеджер - я ночувала в нього безкоштовно. ну і туфлі не купила))

 

а ще я була настільки не в темі в якому саме інституті та у якого тренера буду вчитися, що думала, що менеджер і є ним (а він навчався в інтернатурі на лікаря-психіатра і був стажером 1 ступені на той момент). коротше, усе було дуже спонтанно та на емоціях. напевно, одне з найкращих моїх гіпоманіакальних рішень (ага, це теж в процесі навчання з'ясувалося, що в мене біполярний розлад - і, можливо, саме завдяки навчальному процесу я стала його підозрювати, в отже й лікуватися, а завдяки розладу - краще розуміти клініку БАР і "зсередини").

 

прикол був ще у тому, що коли я дізналася дату першого модулю, виявилося, що буквально за день в мене вже запланований фестиваль пост-року. таке бувало раз на рік, і я не могла пропустити)) але на наступний день після фестивалю їхати було трошки напряжно. фестиваль в Києві, живу у Сумах, навчання в Харкові. отож я повернулася в Суми трохи відпочити перед поїздкою, узгодивши, що приєднаюся з наступного дня (в перший день, п'ятницю, було буквально 3 години, основне на вихідних). я узяла новий квиток, щоб приїхати у суботу раніше, бо за старими трохи запізнювалася. але старий теж залишився.

 

але ж.. життя таке бентежне, що на ніч я накурилася)) проспала перший потяг. і слава богу, що був той інший квиток. таки запізнилася.

 

я була вперше у Харкові. навігатора не було - кнопочна нокіа. я бігала найдовшою вулицею в місті, яка б мала мене привести до потрібної будівлі, задовбуючи перехожих, усі направляли мене в різні сторони, потім виявилося, що ця будівля десь в провулку і номер не написаний. повністю не розуміючи, там я де треба, чи ні, я зайшла в зал, де сиділи колом люди. "доброго дня, це гештальт?"

 

отак усе почалося.

 

по завершенню навчання на 1й ступені я знала, що піду далі. але різні особисті життєві обставини та графік набору груп привели мене на неї вже у 2019. і, до речі, зі мною потім стала теж навчатися та дівчина, яка дала мені координати менеджера. знайома стала подругою. а тренер - той самий, що вів першу ступінь.

 

увесь цей період навчання був неймовірним. воно захопило мене з новою силою. сам факт поїздок зробили їх пригодою. я познайомилася з чудовими людьми. з'явилася наша "сумська делегація" з 4 дівчат, які подружилися, їздили та жили в цей час разом. навіть у карантин ми збиралися разом підключатися до групи онлайн. це такі теплі спогади..

 

війна перевернула все з ніг на голову і навчання теж. моїм головним тренерам довелося буквально під бомбами у підвалі створювати свій новий незалежний інститут, хоча до цього давно усе йшло. бомби полетіли буквально за день до призначеної дати чергового модулю. тож замість навчальної групи, в нас була група підтримки. тренери влаштовували такі безкоштовні групи кожного тижня, потім безкоштовні вебінари, підтримуючи студентів та створюючи нову історію.

тож через війну навчання затягнулося. і, нажаль - виключно онлайн. потім я завалила екзамен)) перездача можлива через рік. здала. додаткові супервізії, "досдача хвостів".. 

 

і тепер, нарешті, я сертифікований гештальт-терапевт. для мене це не просто красива назва. не просто папірець. це навчання зайняло в мене не менше часу та зусиль, ніж університет: окрім навчальних модулів, ще години особистої терапії, супервізії, вебінари, лекції, інтенсиви, конференції, робота в трійках, купа протоколів etc. я досі не можу повірити, що я усе це зробила. мій сертифікат - не просто гарний папірець з красивими словами.

 

я не називала себе гештальт-терапевтом ("у навчанні" теж, лише студенткою та випускницею), допоки мені не підтвердили, що я сертифікована.

 

я дивлюся на напис "отримала кваліфікацію гештальт-терапевт" і усвідомлюю, що більше я не просто студент. не просто випускниця. я маю повне право називатися гештальт-терапевтом.

 

дякую усім, хто супроводжував мене на цьому шляху. моїй сім'ї яка підтримувала мене в усьому ще з університету, усім, хто допомагав мені з житлом у від'їздах, моїм колегам, з якими ми разом проходили цей шлях, і тим, без кого це навчання взагалі було б неможливим - моїм головним тренерам: Сергію Сазонову та Наталії Гранкіной-Сазоновій.

гештальт закрився. а далі відкриються нові. але це потім.