по той бік нарцисизму

Сальвадор Далі "Метаморфози Нарциса"

трохи зміксувала свої старі дописи про нарцисизм та дещо додала й переклала на українську. вибачте, якщо щось недосконало))

 

"Парадокс, що дружба — один із проявів нарцисизму. Обираючи друзів, ми робимо ставку на їхню максимальну схожість з нами, щоб побачити себе в їхніх очах".

 © Януш Леон Вишневський

 

Зараз якось стало модно як демонізувати, так і ідеалізувати нарцисизм. І приписувати його всім направо-наліво. Але при цьому ідеалізація відбувається, звичайно ж, без вживання цього слова.

Яка ж така ідеалізація?

 

Нарцисичність нині тією чи іншою мірою прямо-таки "вмонтовується" у наше життя. Якоюсь мірою вона в чомусь стала неминучим явищем, у реаліях сучасного світу. Соціальні мережі, культивування досягаторства і швидкозмінний світ роблять із нас нарцисичних психопатів (звичайно, я дещо перебільшую), когось менше, когось більше (і я, зізнаюся, можливо, теж не виняток). Що робити, така реальність - ти навряд чи зможеш бути успішним, якщо мало заявляєш про себе, ніхто про тебе не дізнається, а від реакції оточуючих на те, що ти постиш, багато в чому залежить подальша популярність, і за нею, як наслідок, успіх або успіх, за яким йде популярність. Але от саме успішність важлива! До речі, популярна думка, що нарциси перебільшують свої досягнення чи одержимі увагою, проте це більше про істероїдів. Істероїд може сам собі придумати й переконувати себе та інших, що він успішний, і на цьому заспокоїтися, нарцису ж важливі реальні досягнення, тому він виснажується. Втім, потреба в самовираженні і чутливість до критики в певних дозах є і у здорових людей, нарцисизм відрізняє те, що це завдання затьмарює всі інші і людина впевнена у своїй перевазі над іншими (насправді - ні, він, скоріше, сам себе намагається в цьому переконати), для істероїда є головною є увага.

 

Самооцінка та самопочуття нарциса залежить від його успішності, і, як наслідок, від захоплення ним іншими людьми. Якщо все виходить добре – він вважає себе генієм, якщо справи йдуть не дуже – він почувається нікчемою. Це мотивує нарциса більше робити і досягати, але коли він зіткнеться з невдачею, він різко перестане відчувати себе таким грандіозним, і думатиме, що він невдаха, до наступного успіху. Ось такі ось особисті "емоційні гойдалки", і так само вони відбиваються на стосунках з оточуючими, створюючи їм таку гойдалку теж. Нарцис і собі жити не дає, й іншим. Просто ми, звичайно, помічаємо лише друге.

 

Тож, насправді усе це виникає від звичайного нерозуміння поняття. Хоча воно дійсно складне і є багато різних теорій щодо нарцисизму, усе не так просто, щоб звести його до рівня токсичної людини, яка думає лише про себе, як часто малюють нам нарцисів.

 

За теорією Ненсі Мак-Вільямс, особистість з нарцисичним розладом є "організованою навколо підтримки самоповаги шляхом отримання підтвердження з боку", нарциси "стурбовані тим, як вони сприймаються іншими, нарцисичні люди відчувають глибинне почуття, що вони ошукані і нелюбимі".

 

Перш за все, хочу сказати, що мова піде про нарцисизм, як такий, загалом, включаючи людей з нарцисичною травмою, нарцисичний характер і нарцисичний розлад особистості, які різняться за рівнем і формою виразності нарцисичних рис, в першу чергу, що може спричинити істотні відмінності в поведінці.

 

Зигмунд Фрейд вважав, що у кожному є певна частка нарцисизму. Отто Кернберг виділив такі його типи - нормальний інфантильний нарцисизм, нормальний зрілий нарцисизм і патологічний нарцисизм, для якого характерні самоідеалізація, демонстрація своєї переваги та відсутність емпатії, інтересу до інших. І є ще дуже багато думок щодо цього в інших психотерапевтів.

 

Більше того, ми не можемо виключати вплив середовища та особистого вибору та розвитку людини, яка є певно більшою, ніж будь-який тип характеру або особистісний розлад. Однак є деякі цікаві, на мій погляд, особливості та механізми їх виникнення, можливо, в чомусь для всього нарцисизму спільні. І в мене є кілька міркувань щодо цього.

 

Отож, якщо дуже спрощено, нарцисизм проявляється у почутті власної переваги над іншими, у зв'язку з чим - перманентне прагнення успіху (у ситуаціях провалу - почуття власної нікчемності), майже відсутнє почуття заздрості (адже хто інший може бути краще?), внаслідок чого - схильність до знецінення та відторгнення інших.

 

Хоча є думка, що таки нарциси заздрять. Тим, хто влаштований простіше, ніж вони і можуть спокійніше і розслабленіше жити та проявляти себе. Неусвідомлена проективна заздрість тим, хто може дозволити собі бути недосконалим.

 

"Заздрість перетворюється на презирство, а презирство призводить до краху стосунків". 

 © Сенді Хотчікс

 

Стереотипно здається, що нарцису загалом непогано живеться. Нерідко ці якості, у разі досить функціонального нарцисизму, дійсно призводять до реальних успіхів і досягнень. І нарцис може бути цілком приємною людиною, зі своїми, що, нікому особливо не заважають дивностями. Іноді, втім, може бути і навпаки – нарцис починає культивувати свої деструктивні якості – стати найкращим із найгірших і в цьому відчувати свою перевагу. Або бути таким собі "невизнаним генієм" - нарцис не такий залежний від оцінки інших, як істероїд, так що, буває, часто стикаючись із неприйняттям, нарцис починає вважати, що ці інші до нього "ще просто не доросли" і навіть, можливо, відчувати від цього особливе почуття гордості за свою унікальність. Вони його не варті. Однак, а якщо поглянути з іншого боку…

 

Як, коли і для чого виникає нарцисизм? Дитині будь-якого віку важливе безумовне прийняття та любов матері. Однак є також різні особисті потреби в різному віці. Нарцисизм формується найчастіше у дитинстві, у період від 3 до 5 років. Коли дитина активно пізнає саму себе і навколишній світ. Вона навчається робити багато нового щодня і для неї важлива підтримка та захоплення, визнання від значущих близьких. У випадку, якщо батьки залишаються холодними до неї, байдужими або надмірно критикують, може почати запускатися процес "похвали і полюби себе сам, бо більше нема кому". Потреба у захопленні щодо своїх досягнень зливається з потребою у прийнятті та любові. Однак, кажуть, зайве, необґрунтоване "перехвалювання" теж може стати причиною нарцисизму, тоді людина стає надто залежною від позитивної оцінки та не виносить інших оцінок. Це зворотний бік похвали - на неї підсідаєш, як на наркотик. Але модель оцінок надто вкорінилася в нас, і, на жаль, від цього не так просто втекти. При цьому, говорячи про оцінювання, ми, як правило, говоримо, насамперед, про негативні оцінки - "поганий", "неправильний" і т. д. Проте, "хороший", "молодець" - це також оцінки. І також не завжди корисні. Оцінювання ставить нас як би трохи вище за ту людину, яку ми оцінюємо. Я б запропонувала хоча б іноді спробувати так само замість "розумничка" або "молодець" давати розгорнутий або навіть не дуже, але зворотний зв'язок про те, як це все для вас, наприклад: "Я радий/засмучений, що ти це зробив".

 

Нарцисизм також нерідко виникає внаслідок нарцисичної травми, коли особистість або виховувалась нарцисами, або отримала дуже багато травматичного досвіду від взаємодії з ними. Коли батьки, близькі чи інші значущі люди самі були нарцисами і знецінювали: їхня любов і хороше ставлення були пропорційні тому, наскільки ця людина хороша в їхніх очах, відповідає їхнім вимогам. Відштовхували, не приймали, вимагали більше і більше ніколи не задовольняючись результатами. Чому тобі поставили “добре” в не “відмінно”? Чому в тебе не 200 балів з 200, в 195? Тут варто виділити два варіанти неприйняття - відторгнення та одержимість з гіперконтролем (тому нанесення нарцисичної травми можливе не тільки нарцисами). На цьому ґрунті починає формуватися таке саме ставлення до себе та інших, як єдиний можливий (бо вже знайомий) спосіб захисту та виживання в даному нарцисичному середовищі. І щоразу, зіштовхуючись із відторгненням, неприйняттям, "викриттям" у своїй недосконалості, людина знову і знову отримує нарцисичну травму. І тоді вона сама починає висувати грандіозні вимоги до себе та інших на тлі страху відторгнення та знецінення. Іноді настільки грандіозні, що просто недосяжні. Але де тоді взяти таку всім необхідну любов до себе? І її, насправді, у нарциса, особливо, немає. Він почувається то генієм, то нікчемою. В останньому випадку на цьому тлі може розвиватися депресія. Щоб уникнути нестерпного провалу, він прагне досягти вищого пілотажу, настільки високого, що його навіть ніхто, можливо, і не оцінить і не зрозуміє. Інші стають, у своїй більшості, через це для нарциса так само не вартими його і він може навіть сприймати відторгнення з їхнього боку як комплімент – я надто гарний для них.

 

Однак, це хвилинні поверхневі задоволення, коли потреби у коханні та визнанні, які нарцис дає собі сам, оскільки ні від кого не може їх отримати. Чому не може? Інші, навіть ті, хто захоплюється нарцисом, або для нього занадто погані, щоб їх думка мала для нього цінність - і він їх може просто притягувати і відштовхувати, програючи сценарії свого травмуючого досвіду, отримуючи від цього захоплення, що трохи живить свій нарцисизм, від інших і самостверджуючись за їхній рахунок.

 

Або цієї любові, захоплення та прийняття нарцису завжди дуже мало і завжди не так, внаслідок чого він знецінює такі стосунки, виставляючи іншого крайнім при цьому і щиро вірячи в те, що це з іншим щось не так, що він недостатньо любить і захоплюється ним (що для нарциса тотожні поняття). Але не завжди це так. Більше того, фанатичне захоплення викликає швидше зворотний ефект.

 

Нарцису потрібно багато уваги та захоплення і від усіх одразу. Це може провокувати його партнерів на ревнощі і часто або вони страждають від цього, або починають намагатися контролювати. І в такому разі або страждає партнер нарциса, або сам нарцис. Він не може витримати контролю і в якийсь момент ці найгірші побоювання партнера таки здійснюються – нарцис іде.

 

Потреба у великій кількості уваги та захоплення до своєї прекрасної персони часто може зіграти злий жарт із нарцисами.

 

Нерідко через це вони влипають у стосунки з людьми тривожного типу прив’язаності, які внаслідок своєї тривожності схильні перегинати палку з контролем - щоб заспокоїтися. А навіщо вони нарцису? Багато в чому тому, що нарциси отримують від них багато такої необхідної їм уваги та захоплення, що, втім, потім виснажує нарцисів, коли доходить до надто контролюючого, ревниво-паранояльного рівня і нарцис тоді вже сам страждає, не знаючи, як йому втекти. І робить це при першій можливості або робить життя партнера таким самим нестерпним, поки не піде той.

 

"Нарциси не люблять тих, хто ними не захоплюється. Ті, хто захоплюється, їм байдужі". 

 © Мейсон Кулі

 

Або - стосунки можливі, якщо інша людина сама знаходиться на досить високому рівні розвитку в сприйнятті і цінностях нарциса (зовнішність, інтелект, кар'єра, талант і т. д.), на рівних позиціях у взаємодії, і має достатньо сил і сміливості щиро пред'являти нарцису те, що ще потрібно йому самому від нього, а не лише задовольняти потреби нарциса. Якоюсь мірою, мабуть, він має десь виявляти нарцисичність сам. Втім, зіштовхуючись із рівними чи успішнішими для нарциса людьми, він може також почати відчувати страх відторгнення ними, і, натомість, може взагалі їх уникати. І цей страх - проективний, оскільки нарцис сам часто відштовхує. Можливі різні варіанти. Іноді буває і так, що нарцис все ж таки вибудовує близькі стосунки і вважає своїх близьких теж "найкращими з кращих", якби зливаючись з ними: "Моя дитина найкраща просто тому, що вона саме моя дитина" (тут можуть бути мати, батько, дружина, чоловік, друзі та решта).

 

У глибині душі часто нарциси страждають на "синдром самозванця" і бояться, що все прекрасне, що вони та інші в них бачать, насправді - неправда і вони абсолютна нікчемність.

 

"Будучи відторгненим, нарцис відчуває нарцисичний сором: якщо його покинули - значить, він і справді нікчема, якою він почувається без підкачування нарцресурсу". 

 © Таня Транк "Бійся, я з тобою. Страшна книга про фатальних і чарівних".

 

Мабуть, майже у всіх цих випадках, нарцис, зрештою, почувається дуже самотнім. Йому дуже складно знайти собі "відповідну компанію". А іншим, нерідко, його компанія нестерпна, але це вже нарциса мало хвилює. Тоді він або просто нескінченно самостверджується за рахунок інших, не маючи інших способів полюбити себе, і стає нестерпним у будь-яких стосунках, або постійно невдоволений ними, не витримує критики на свою адресу і тоді навіть дрібна сварка може спричинити розрив стосунків. Або сам уникає цікавих йому людей боячись їхнього неприйняття, тому що насправді сам себе не приймає і багатьох інших. Він успішний і виснажений своєю гонитвою за досягненнями, за досконалістю, а всі інші – якісь не ті, і з ними якось не так (бо це ж сумна правда життя - самовдосконалення та саморозвиток - процес нескінченний). А з тими, з ким так – страшно. І коло замикається. На самому собі.

 

Що стоїть за цим внутрішнім процесом, як він побудований? Еготизм - неможливість присвоїти собі пережитий досвід, задоволення потреби - вона просто ніколи не відчувається як задоволена, неможливість присвоїти собі свої досягнення повноцінно й до кінця “переварити” їх, асимілювати. Гештальт просто ніколи не закривається. А в еготизмі розгортатиметься своєрідна матрьошка інших механізмів переривання контакту:

 - Дефлексія – заміщення потреб, спроба задовольнити одну потребу іншою: я тікаю від справжніх потреб у коханні, прийнятті та визнанні у досягаторство та знецінення інших людей.

 - Профлексія – роблю іншим те, чого хочу собі: намагаюся бути максимально зручним для інших, щоб вони мене цінували, поважали та не відштовхнули (так, у цьому випадку, нарциси можуть бути дуже етичними та милими).

 - Проекція - бачу в інших те, що не визнаю в собі: інші можуть любити і приймати мене, тільки коли я перевершую всіх. Інакше вони можуть відштовхнути мене (як я відштовхую тих, хто менш крутий, ніж я). Критикую інших, бо сам собою ніколи по-справжньому незадоволений.

 - Ретрофлексія - зупиняю себе в тому, щоб реалізувати свою потребу, роблю собі те, чого хочу від інших: я не можу просити про захоплення мною в інших і висловити їм своє захоплення (через проективний страх відторгнення), зупиняю себе в цьому і захоплююся собою сам.

 - Інтроекція - неасимільовані переконання та установки: Щоб отримати любов і прийняття, потрібно бути найкращим із найкращих. Все чи нічого. Шлях до успіху лежить через труднощі та біль.

 - Конфлюенція (Злиття) – сприйняття різного як одного цілого. Неможливість розрізнити успіх від втоми, кохання від оцінки тощо.

 

Таким чином, терапевтична робота з людьми, що мають нарцисичні риси, акцентуацію чи розлад буде будуватись на поступовому розгортанні цієї матрьошки, опрацьовуючи по черзі кожен етап. Знайомлячись із собою та іншими заново. Припускаю, що найбільше нарцису потрібно достатньо прийняти самого себе і свою недосконалість, щоб потім вміти приймати і витримувати недосконалість інших.

 

Чи можна взагалі перестати бути нарцисом? У мене поки що немає відповіді на це запитання. Якщо дивитися на класифікацію Отто Кернберга, то я схиляюся до того, що можна зробити з патологічного нарцисизму зрілий (хоча, припускаю, що і зрілий може перейти у патологічний за певних умов). Я думаю, можна навчитися максимально усвідомлювати прояви свого нарцисизму та вплив його на своє життя та життя близьких, розуміти та диференціювати з яких справжніх потреб хочеться зробити те чи інше. Залишаючись все ж таки щоразу зі своїм особистим вибором - змінювати щось у бік більш конструктивного способу взаємодії із собою та світом або діяти за звичною "накатаною" схемою. І якщо вибір падає на перший варіант - то, гадаю, можливо досягти максимально адаптивного рівня, який буде більше допомагати, ніж заважати жити собі та іншим. І, якщо нарцис поставити перед собою таку мету, то, припускаю, враховуючи всі ті ж нарцистичні прагнення до успіху, і якщо це прагнення успіху в галузі власного психічного благополуччя - цілком може її досягти, стати таким собі свідомим приймаючим високофункціональним нарцисом. Побачити в очах інших більше, ніж своє відображення. Ну, коротше, стати найкращим із нарцисів. Це ж найвищий пілотаж.