ненависть не за адресою

думаючи про повернення додому, я благаю Бога, щоб залишилося, куди повертатися. нещодавно до мене стали приходити й такі думки як "а чи буде там хтось радий мені?"

я бачу цю хвилю ненависті до тих, хто поїхав. "поїхали з доволі тихого міста. подумаєш, пару разів щось бахнуло та сирени їм набридли", "постять фоточки з-за кордону, коли тут такий жах, нібито хтось за них радий" і таке інше. ще перебуваючи в Сумах, я раділа за тих, хто виїхав і збирала інформацію, як це самій зробити. цікаво, що у кожного є той вибір - їхати чи ні, його немає коли вже повна окупація чи ти мертвий. а ненависть така, нібито в тих, хто виїхав, були якісь особливі привілеї. нібито це було так легко.. й вони тут тепер як на курорті. о ні. не за таких обставин. коли я їхала - це був величезний ризик, і багато машин до того дня було обстріляно в дорозі, бо в області була купа танків. в мою області вони зайшли першими. і так, ми виїхали до гарних країн, що привітно нас зустрічають, але тут по-перше, свої складнощі іншого порядку, по-друге - уся краса навколо та доброзичливість населення дає радість, але досить мінливу. інколи ти так і залишаєшся в тумані. і коли вже є здатність відчути те, що насправді "тут і зараз" та хоч на хвилинку порадіти життю, то є не зрадою, а збереженням свого психічного здоров'я. якщо ти ще жахаєшся і не можеш повірити в те, що було в Бучі - то реальність, і що трішки більше місяця тому і твоїм містом їздили танки і по дорозі від магазину з пустими полицями ти ховався у підвалі від обстрілів - те, що ти не можеш в усе це повірити - це нормально. тому що такого не має бути взагалі. до цього не потрібно звикати.

я знаю тих, хто зараз біжить не вперше. спочатку бігли з Донбасу до інших міст України, тепер - закордон. це люди, які вже вдруге переживають втрату домівки. хтось каже, що ті, кому дійсно важко довелося, не постять красиві фоточки зараз. це міф. багато хто якраз саме так і робить. багато хто, з тих, хто був на війні - ніколи про неї не говорить, і не через те, що їх це не зачепило, а якраз тому, що зачепило надто сильно. а хтось навпаки - говорить багато про неї, і це, насправді, більш корисна реакція психіки, як допомога їй відновитися. власне, уникнення розмов щодо травмуючих подій, то є один з симптомів ПТСР. вже всі чули про те, що "у депресії немає обличчя". і це стосується не лише депресії. будь які узагальнення щодо душевних переживань людей недоречні. кожен проходить через це по-своєму.

війна це про насильство, на всіх рівнях. я відчуваю це насильство на собі й зараз, якимось іншим чином - адже я не обирала цю війну, я не хотіла нікуди їхати, й не таким чином.. це вибір без вибору, адже ніхто з нас не мав би його робити. це вибір під дулом пістолета. проблема не в тому, що ми обираємо, а в тому, що є той пістолет.

я бачу багато ненависті одне до одного. здається, ми заплуталися, кого треба винити й ненавидіти. я теж інколи плутаюся й починаю ненавидіти саму себе.

я питала в себе, а чи не замало я роблю? я намагалася зробити більше і мені стало гірше. багато питань до себе які заводять в глухий кут повного розпачу та відчаю. чи маю я право інколи трошки радіти чомусь, коли є так багато страждань? а чи маю я право страждати, коли комусь об'єктивно набагато гірше, ніж мені? а чи маю я право на те, щоб розслабитися тепер, адже війна все одно ще триває й моє життя таке ж невизначене, яким і було? а чи не лицемірство це писати пости українською, коли я й досі спілкуюся російською? а чи не лицемірство це писати про свої думки та переживання щодо війни, коли я вже в іншій країні і в безпеці? і от, вже куди не поглянь - якесь безкінечне й безпросвітне почуття провини, що вихорем несе у безодню з останнім питанням, а чи маю я тоді взагалі право жити, якщо в мене так?

тут дуже тихо і добре чутно літаки, які часто літають. я чітко ловлю кожен звук кожного літака. я вже не думаю про те, що може бути якась загроза мені, але відчуття в тілі щось мені нагадують..

я подвоюю дозу антидепресантів та вмикаю афрофранцузьке реггі, за рекомендацією мого психотерапевта. я сподіваюся, ще настане той ранок, коли я захочу прокинутися. я ще сподіваюся, що мені буде куди повернутися і ще будуть ті, хто буде радий мені там.