вибір простих людей

я часто запитую свою доньку перед сном, про її почуття за день. спитавши, що їй сьогодні найбільше сподобалося, вона відповіла мені "бути у школі".

сьогодні Маргарита повернулася до навчання у школі.. хоча, точніше було б сказати, пішла до неї вдруге, адже це у Франції. останній раз, як і більшість українських школярів, вона була у школі 23 лютого.

наразі вона єдина дитина з України у цій школі. і це неймовірно, скільки всього зроблено директором та її вчителькою задля того, щоб полегшити її адаптацію. адже не лише система навчання інша, але й мова викладання - французька, яку Маргарита ніколи не вивчала. що й казати, вона тільки-но почала вивчати як читати та писати українською..

вчителька читала з нею казки з книжки казок Андерсена, що Марго захопила з собою. українською - при тому, що вчителька, звісно, навряд чи колись вивчала нашу мову. зошити Маргарити підписані двома мовами. й це далеко не все.. й це звичайна державна сільська школа. але усе, що роблять для нас - так надзвичайно..

Маргарита сказала, що вже має трьох друзів, хоча я й гадки не маю, як вони спілкуються. можливо, дітям дійсно простіше знайти спільну мову, аніж дорослим, навіть якщо в них немає гугл перекладача.

нам привозять продукти, завжди більше, ніж я прошу. вчора ми мали чудовий обід в гостях у наших нових французьких друзів та прогулянку старовинним містом поряд з нашим селом. сьогодні я відкрила двері дому, а перед ними стояв пакет з кількома лотками яєць. лише згодом я дізналася, від кого. усе це дуже зворушує мене, тож коли я не плачу від гірких новин, хочется плакати від того, які все ж таки є чудові люди.

так, це все вчинки звичайних людей. з країни, яка ніколи не називала себе "братською" та з якою ми маємо кардинально різні мови та культури. це просто люди. так само, як і ті росіяни, які роблять увесь цей жах на моїй рідній землі - це такі ж самі звичайні люди. з якими ми колись навіть їздили одне до одного в гості без кордонів..

тож чому тоді "це не ми, це Путін?" усе те зло робиться руками й звичайних людей або ж з їх мовчазної згоди. усе те добро, що роблять для мене та моєї сім'ї зараз у Франції багато в чому робиться ж також не власне руками Макрона, а звичайних людей, і навіть не факт, що всі з них ним задоволені. проте голова країни - її обличчя, вибір більшості, тож таки це про щось свідчить. і навіть якщо вибори сфальсифіковано, якісь "обнулєнія", то також вибір - нічого з цим не робити. у нас в Україні так теж могло бути, але ми не мовчимо, ніколи. була Помаранчева Революція, був Майдан, зараз ми просто намагаємося вигнати російських фашистів з нашої землі.

я йду цима затишними французькими вуличками, між витонченими у своїй простоті домами, без зайвого пафосу.. вчора я бачила будівлі, що збереглися навіть з XIII сторіччя. дивом уцілівше місто після Другої Світової. скільки б такої краси, що дихає історією, ми могли б бачити, якби не війни. і мені так шкода, що я не побачу вже чимало прекрасного на своїй рідній землі, і вже через ту війну, що триває зараз. мені так шкода, що я відкладала "на потім" відвідування деяких цікавих, історичних місць моєї країни... і яких вже немає. і я ніколи вже їх не побачу. не познайомлюся з чудовими людьми, які загинули через неї. мені залишиться лише працювати з тими, хто вижив після цього пекла, збираючи уцілівші уламки психіки докупи. адже травма - то проблема саме тих, хто вижив. інших уже просто немає. 

мені хочеться вірити та сподіватися, що моя донька не встигла травмуватися, але це хіба що в порівнянні з тими, хто пережив значно гірші речі. коли я чітко та швидко хапала її, притискаючись до підлоги, під вибух на ТЕЦ, від якого трясся дім й потім не було ні світла, ні тепла, ні води. вона не згадує цього. свідомо. вона радіє, що їй принесли смачного печива, іграшки й те, що вона пішла до школи. що ми нарешті перестали їхати й маємо де жити. я радію, що знаю, що їй відповісти на питання "де ми зупинимося ночувати сьогодні", "а ми завтра також будемо тут спати", які вже вона не задає.

я дивлюся на неї й радію, що вона може гратися на сонечку, а не сидіти в темряві. я радію, що вона в безпеці.. що вона жива. і я плачу за усіма дітьми, які загинули.. як це жахливо взагалі так казати, адже вони навіть не просто померли, а саме загинули.. від рук - отих "просто людей".

яка ти просто людина - це твій вибір. і кого ми, як просто люди, допускаємо чи ні до влади - це теж наш вибір... саме вибір - це те, що робить нас людьми.