Бути матір'ю

 

"Y las noches que haya luna llena

Será porque el niño esté de buenas

Y si el niño llora

Menguará la luna para hacerle una cuna

Y si el niño llora

Menguará la luna para hacerle una cuna"

José María Cano Andrés "Hijo de la luna"

Щастя материнства. Тяжкість материнства. Але чи можливе щось значуще без першого й другого? Я б не називала материнство ні щастям, ні нещастям, просто коли ти стаєш матір'ю усе закономірно змінюється і тепер в тебе є незворотна данність та відповідальність - твоя дитина.

Найчастіший страх, з якими зустрічаються матері - страх бути поганою матір'ю. Проте що воно таке - це "погано"? Найчастіше - це критерії соціуму, які не завжди відповідають реальним потребам дитини. Матері, які дійсно їх не задовольняють, зазвичай і не переймаються. Але й що таке бути матір'ю?..

Материнський інстинкт не в усіх спрацьовує, тому придумали закони, через які можна позбавити батьківських прав, тому є матері, які самі відмовляються від дітей. Але тих, у кого він є, всеодно більше. І навіть не маючи природної можливості народити дитину люди витрачають чималі кошти на сурогатне материнство, ЕКО, беруть дітей з притулків.. До появи усіх регламентуючих законів, вже був материнський інстинкт. Як одна зі складових інстинкту виживання, основний інстинкт - розмноження та піклування про потомство. Навіть дитинчат тварин, що втратили матір нерідко забирають під своє крило інші матері. В мене так колись кішка собаку виховувала. Котяче виховання в полюванні трохи помітне було, доречі.

Пінгвіни створюють пари на усе життя з рівним розподілом обов'язків. Але при втраті яєць, пари зазвичай розпадаються.

Як люди, ми на щастя й на жаль маємо свідомість. Завдяки ній ми можемо усвідомлювати свої інстинкти та почуття й обрамляти їх у найкращі форми. Але можемо й заплутатися та звернути не туди.

Я чула щось типу того, що потрібно більше уваги приділяти подружнім стосункам, аніж дітям, бо діти виростуть й підуть, а ви залишитеся. Мені здається все ж якраз навпаки, якщо дивитися в корінь - чоловіки й дружини можуть змінюватися - незмінним залишається лише те, що вони батьки по відношенню до дитини, але стосовно тебе їх роль може змінитися. А от діти завжди будуть твоїми дітьми, як би далеко від тебе вони не були. Кохання до чоловіка та любов до дитини - різні абсолютно, і ми не маємо обирати. Та в сімейному житті буває по-різному. Чому хтось живе з садистом, дозволяючи знущатися зі своєї дитини?  Чесно, жінки, що стають повіями аби прогодувати дитину мають сильніший материнський інстинкт, аніж "найпорядніші", але які живуть з тим, хто знущається з їхньої дитини. Вибачте, але чоловіків багато, а мати в дитини одна. Особисте життя має гармонійно співіснувати з батьківським. Мати-левиця зробить навпаки, вона повбиває всіх левів поряд, якщо їй здається, що вони небезпечні для дитини. І в цьому сенсі її поглинання материнським інстинктом є більш рятівним. При загрозі дитині - інстинктивно мати має рятувати дитину, а не  нехай і дуже коханого, але дорослого чоловіка.

Від чоловіків "гуру жіночої психології", які віщають про жінок чоловікам і навпаки, я чула щось типу "краще не будувати стосунки з розлученою жінкою з дитиною, бо ти для неї будеш завжди на другому місці". Яке дитяче егоїстичне вузьке мислення. Дитина - частина життя жінки, тож неможливо прийняти одне, відкинувши інше. Як в жінка це має розуміти, вступаючи в стосунки з чоловіком, що має дитину. Врешті решт, навіть не розлученою з батьком дитини, дитина буде "на першому місці". Питання доцільності стосунків мають виникати, коли чоловіки, а не дитина займає перше місце в житті жінки. Взагалі, яке безглузде формулювання. Порівнювати любов до дитини та до чоловіка. І думати хто на якому місці - конкуренція з дитиною за увагу чи борщ, серйозно? Тоді той чоловік ще сам дитина, певно. 

Взагалі, за ставленням до дитини можна розуміти, що за людина перед тобою. Я б не обрала чоловіка, який пожертвував би своєю дитиною, викреслив її зі свого життя заради мене, бо це ще гірше, ніж він би не приділяв мені багато уваги.

 

Ми маємо враховувати усі причинно-наслідкові зв'язки - подружнє щастя таки впливає на щастя дітей. Та якщо чоловік б'є дитину, він і жінку б'є скоріш за все. Навпаки не факт, доречі, але це теж не ок, звісно. Але цілком природно коли батьки захищають дитину один від одного - якщо батько/мати загрожують дитині, то більш здоровою реакцією буде врізати дорослому.

 

Окей, батьки є тими, завдяки кому дитина з'явилася на світ. Але - чоловіки й жінки можуть змінюватися і ти можеш стати щасливішим у стосунках зовсім не з батьком дитини і дитині буде теж ок. Хтось може забити на особисте життя взагалі, віддаючи усю себе дитині, а потім.. проклинаючи її за це.  Але не завжди. Материнська любов сповнена парадоксів.

 

Материнська любов найсильніша та найжорстокіша. Ми маємо навчитися любити так сильно, щоб не тримати. Ми маємо огортати любов'ю, а не душити. Ми маємо віддати себе й залишитися, бо без нас дитина не виживе. Частина тебе, яка вже не ти - тож поважати ваші відмінності. Бути собою, мати своє життя, яке все одно ніколи не буде тільки твоїм. Знайти та витримати цей баланс - найскладніше.

 

Найжорстокіша. Мені здається, має бути окрема стаття за злочини скоєні в пориві захисту своєї дитини. Як і злочини, які батьки здійснюють над своїми дітьми. Бо ці стосунки є якимись.. святими. І неймовірно складними. Найскладнішими.

 

Розвинений та усвідомлений материнський інстинкт не передбачає, напевно, нічого, що б можна було не пробачити своїй дитині. Але в дитини немає такого інстинкту щодо батьків. І гріх на це ображатися. Дитина не має нічого робити, щоб заслужити любов батьків, але про батьків дитині завжди буде що сказати своєму психотерапевту, як то кажуть. Це не значить, що батьки обов'язково погані, просто дитина від нас більш залежна і для неї недоступна опція "безумовної любові" до батьків, яка є в матері. Може, тому й вчать дітей поважати батьків? Бо в батьків, в нормі, любов до дітей є автоматичною.

 

А ця любов - батьків до дітей, яка вона? Відчайдушна, безумовна та безжалісна. Вона створює та руйнує. Інколи не бачачи цієї грані в інстинктивному злитті. Ти виношуєш, народжуєш через біль, і незважаючи на нього - любиш того, кого побачив відразу після, ніби й не відчуваючи більше того болю. Є в цьому щось мазохістичне. І нарцисичне - ми ж любимо (і не любимо) продовження самих себе. Де закінчується любов до себе та починається любов до дитини? Якби це могло існувати окремо, то дітей би не було.

 

Що значить любити? Віддавати себе? Мати починає віддавати себе дитині з моменту внутрішньоутробного розвитку дитини. В прямому сенсі - дитина забирає усе найкорисніше з організму матері, і коли всередині, і коли мати годує грудьми.

 

Але чи бути матір'ю та любити свою дитину - лише про те, щоб її народити? Інші зусилля, але теж самовіддача - мати дитину, яку не ти народжувала. Штучне запліднення, сурогатне материнство, усиновлення - теж потребує зусиль. І виховання в усіх випадках - це теж самовіддача.

 

Хтось каже, що з дитиною ти вже собі не належиш. Я б сказала, що ти належиш не тільки собі. Але чи належить тобі твоя дитина? Вона не належить тобі. Вона твоя данність. На яку ти впливаєш, залишаючи їй можливість обирати течії і відпускаючи врешті решт у Всесвітній Океан.

Наскільки я щаслива в своєму материнстві? Не знаю. Буває по-різному. Щастя материнства теж що таке - коли все добре в материнській частині життя? Чи коли щаслива дитина? Чи просто те, що ти мати?Я щаслива, що я народилася жінкою, яка може бути і є матір'ю - інколи з радістю, інколи з печаллю. Я належу не лише собі, але і тій, хто.. був частиною мене. І яка вона прекрасна.

 

p.s. На основі враження від серіалу "Свята Родина", від режисера славнозвісного "Паперового будинку" Алекса Піно. Про матір, яка зайшла занадто далеко з любові до дітей..