сходити у світ страждань іншого

Клімт Густав "Страждання людства"

як це воно - сходити у світ іншого? сходити, без намагань перехопити над ним владу, без прагнення щось у ньому змінити, не порівнюючи зі своїм, не даючи порад, як щось можна зробити краще, навіть якщо людині там щось не подобається. навіть якщо ти знаєш, як можна це змінити. без претензій та критики. без намагань потім і свій світ перетворити на такий самий також. просто сходити, як гість.

ти можеш знати, як щось змінити лише для твого власного світу, а у світі іншої людини це може бути зовсім інакше. інколи неможливо взагалі. у вас может бути схожа історія, ви можете навіть одночасно в неї потрапити, але виходи будуть різні і в когось з вас, нажаль чи на щастя його може навіть і не бути.

 

звучить, може, просто і ясно як білий день, на рівні розуміння. на рівні усвідомлення та практики - усе дещо інакше.

це один з ключових моментів у різниці консультування та терапії - в першому випадку ви шукаєте варіанти рішення, психолог може надавати рекомендації. і навіть не надаючи їх, робота робиться на відчутті, що є щось, що клієнту допоможе. в терапевтичній роботі, принаймні, в гештальті, ми маємо працювати так, ніби ніякого виходу не бачимо. щоб повністю віддати владу над ситуацією в руки клієнта. звісно, на практиці в психотерапії найчастіше це міксується. інколи тому що так дійсно в даний момент краще, інколи тому що може воно й добре, але ще краще було б цього не робити, але в тебе не вийшло. бо ти бачив світло в кінці тунелю, а клієнт ні. ти може не сказав про це нічого, і нічого не рекомендував, але всередині себе ти його бачив. а треба повірити, що його справді немає.

 

була в мене супервізія така цікава. говорили про те, як мені таки вдалося це зробити. а вдалося тому, що клієнт дійсно в безвихідній ситуації. і його страждання стосовно неї абсолютно мені зрозумілі, бо хоча я не в такій ситуації, але була б я в ній, то страждала б так само, якщо не більше. це не про те, що "коли ти не можеш змінити ситуацію, треба змінити ставлення до неї" чи ще абсурдніше "безвихідних ситуацій немає, завжди можна знайти розв'язання проблеми". ні, інколи це просто спроба зробити з гімна цукерку. а крім гімна нічого немає. і вплинути на це немає ніякої можливості. от дійсно немає. і залишилося лише "піти в гості" до світу його страждань та бути там з ним. і от я й кажу супервізорці - так я просто нічого більше не могла зробити. але ж в ситуаціях де всередині себе я бачу вихід, я хоч про це можу не сказати, але моє внутрішнє відчуття впливає на роботу. з неї теж можна винести користь, але більше користі було б без цього відчуття. але що з ним робити? а вона каже - так, ти дійсно нічого більше не могла зробити, ніхто не може, це дійсно неможливо. але ти ж можеш працювати і з тими випадками, стосовно яких ти бачиш вихід, всередині самої себе повірити в те, що для клієнта це безвихідь.

 

звісно, це саме про терапію тут і тепер на сеансі. і теж не в усіх випадках. бувають ситуації де втручання необхідне, але то інша історія. я вже казала про мікс консультування та терапії. це також інший левел - чим більше просувається клієнт, тим більш реальними для нього стають саме терапевтичні інсайт. спочатку роботи переважає консультування.

але повернуся до того, як ходити в гості до світу переживань інших. в звичайному житті для нас усіх це непросто, і для психологів так само, бо ми не працюємо 24/7 в усіма підряд, і чим ближча людина, тим важче з нею враховувати усі ці нюанси. це природньо. хочеться рятувати, давати поради, самому вирішувати проблему іншого etc - особливо, коли це твої діти. і в такому випадку це справді важливо і теж потрібно, але.. наші почуття і наш досвід мають не тільки допомагати, але подекуди й мають не заважати "сходити в гості" до світу переживань іншої людини. і дитини в тому числі. чорт, напевно, найбільші інсайти я отримую від робочих процесів та взаємодії зі своєю дитиною.

дитина зламала іграшку і плаче - ой господи, теж мені проблема, то лише іграшка. в гіршому випадку дитину сварять за їх почуття, в кращому їх "по-доброму" знецінюють - заспокоюють словами, що то не проблема. але якщо (спираючись на свій досвід) згадати/уявити, що ти розбила свій телефон, то тоді маючи цей свій досвід, ти зможеш не дати йому заважати повірити в те, що для дитини іграшка настільки ж важлива, як для тебе твій телефон. теж саме з "поділися, тобі шкода чи що". для дитини поділитися іграшкою може бути так само як для дорослого поділитися своєю машиною.

окей, це я все враховувала при вихованні. питань немає. зараз донька старша і старші проблеми, і глибші слова.

 

відомий вислів - у поганому завжди можна зробити хорошу сторону. за це люблять і рекомендують читати дітям "Поліанну" Елеонор Портер. я б сказала краще так - якби не було хорошого, то не було б зараз погано. але і в першому випадку буває це правда. загалом, непоганий підхід до життя, але одного правила на всі випадки для всіх людей світу не існує, інакше б філософам було ні про що говорити і в психологах не було б потреби. 

якщо людина страждає, то говорити про хороші сторони не дуже актуально. ми це робимо з найкращих мотивів, бажаючи заспокоїти, але це не працює. в решті решт це скоріш спроба заспокоїти самих себе, коли ми не в змозі витримати бачити страждання іншої людини.

 

сталася така історія - купили ми декорації, які дуже хотіла донька. і якось так ми поспішали, переходячи дорогу, що вона впала, з усима типа декораціями. я, звісно, за неї захвилювалася, чи не забилася вона (все було ок), а вона - за декорації. вони не зламалися, але на одній з них трошки здерлася невеличка частина. і от це стало причиною її сліз. яка вона була засмучена і зла одночасно! і я вибачилася, що швидко йшла, і що розумію, як це прикро, але я і сказала, що взагалі ж то добре, що ми ті прикраси взагалі купили і той дефект навіть не відразу й помітиш. ну і якось я так намагаюся перевести її увагу на позитивну сторону (не дефекту, ясне діло, а наявності самої тієї декорації), а вона з відчаєм мені каже: "от ти завжди кажеш тільки про хороше!" і тут я прям завмерла. і усвідомила свою помилку. чорт, та я ж це ніби знаю і розумію, але як воно вимикається! от як ніколи я це усвідомила. я говорила не те, що їй було потрібно почути. я висловила розуміння того, що вона засмучена, але не пішла далі у її світ. я не дійшла до рівня переходу в її світ, де зараз сталася трагедія. що тут і тепер нічого хорошого немає. я зосередила увагу на одній стороні, в той час, як їй були доступні почуття лише з іншої. потім я вже по-іншому вела себе і вона справді швидше заспокоїлася. згодом я ще перепитала про її почуття і щоб вона хотіла від мене, в такій ситуації. "кажи не тільки про хороше" - от основне, що вона сказала.

біль. страждання. відчай. дійти до відчаю, що тут і тепер ти нічого не зробиш. піти у світ страждань іншої людини. страждати поряд з нею в її трагедії. вірити тому, що виходу немає, нічого хорошого теж. і, при цьому, ще й не переймаючи ці страждання самому. а от вже опісля.. парадоксальним чином якось страждання стає вже не таким нестерпним. інколи минає. інколи з'являється світло в кінці тунелю. напевно, тому, що ти в цих стражданнях вже не такий самотній.