до місяця запобігання самогубствам

 

Вінсент Ван Гог "На порозі вічності"

"У терапевтичних стосунках терапевт виступає зберігачем надії, але не меншою мірою також - простору та часу".

 (с) Д. Франчесетті, Ж. Рубал "Гештальт-підхід у роботі з депресивним досвідом"

напевно, кожна людина так чи інакше стикалася з відчаєм. але це настільки крайня точка, що навіть за наявністю беззаперечних фактів, що сподівання є просто їжею для ілюзій, ми зберігаємо надію просто в якійсь іншій формі. наприклад, дійшовши до відчаю в усвідомленні того, що людина таки померла, ми починаємо сподіватися, що вона десь "у кращому місці". власне, напевно, тому й існують усі релігійні концепції про те, де ми будемо після смерті. бо усвідомлення незворотності, того, що усе втрачено назавжди, що немає нічого, крім порожнечі, розриває серце від жаху.

 

це не лише про проживання втрати іншої людини. це і про самих себе. і навіть тоді, коли людина хоче покінчити з собою. насправді,не тому,що хоче померти, в тому, що не хоче так жити. бо моральне страждання від життя як фізичні тортури може викликати бажання померти. і це - самозахисна реакція психіки. будь-яке страждання вона зчитує як загрозу життю. значить, треба щось, щоб не було страждань. і заходячи у глухий кут мозок обирає смерть як рішення припинити страждання. з інстинкту самозбереження. отакий парадокс.

 

людина, яка хоче померти так само хоче "у краще місце". і цим кращим місцем може бути навіть та порожнеча.

 

коли хочеться, щоб завтра не настало. 

завтра буде так само. або гірше. 

відчай?? надія помирає останньою. тож я думаю, що надія все одно залишається, просто вже на власну смерть.

 

єдиний вихід.

 

ні, їх два поставлено перед людиною в цьому стані: жити та страждати, чи померти (і, напевно, не страждати тоді).

 

але за що я люблю терапію, так це за те, що вона завжди про пошук третього варіанту. і, звичайно, життя та його якість є пріоритетом. мета не просто, щоб вижити. а щоб життя було таким, яким його б хотілося жити.

 

жити так, щоб не страждати.

 

в мене були в планування самогубства, й імпульсивні спроби, які зупинялися буквально за секунди до точки незворотності. це був відчай, що усе втрачено назавжди, що нічого не зміниться на краще, що завтра буде тільки гірше, та й навіть якщо так само, як сьогодні - це вже так само нестерпно. що зупиняло мене в останні секунди? будучи підлітком, я написала пісню, де було про це "тільки в останню мить перед смертю, я розумію, що живу. я відчуваю биття серця, тільки тоді, коли йду".

 

думки від відчаю про те, що завтра буде тільки гірше і краще хай його не буде, раптово змінювалися: "а що, якщо завтра усе буде інакше?"

 

це не було якоюсь раптовою зміною від нещастя до щастя. ні, було так само погано. але з іншим відтінком. з надією. що, може, завтра буде інакше. і рано чи пізно "інакше завтра" наставало.