день з життя біженки

вчора до нас вже доїхала моя мама і сьогодні зранку ми вже були на кордоні зі Словаччиною. черги не було зовсім, допомога від волонтерів просто неймовірна. дуже багато всього для дітей. перетнув кордон до Марго вже йшов веселий волонтер в костюмі якоїсь пташки (вона вирішила, що це казуар), подарував їй іграшку, з якою вона не розлучається увесь день. тепла ігрова, їжа, одяг, що завгодно. спеціально для мене навіть приготували вегетаріанське.

у той же час я читаю про обстріли Хіммістечка, того району Сум, де я живу. про вибухи там. дивлюся на фото з густим чорним димом.

у той самий час я згадую, як моя донька прощалася зі своїм батьком на кордоні. вони не бачились більше 2х років до минулого літа і тепер також невідомо, коли зустрінуться знов.

я плачу від горя, яке принесла війна. тиждень тому померла також моя кішка. я плачу, що не попрощалась з нею. моя черепаха поки під опікою мого батька та сусіда, але батько, як колишній військовий, вже не лише в теробороні. я плачу від відчуття провини, що не забрала її відразу. від хвилювання за свого батька та батька своєї доньки, якого вона дуже любить та знов переживає тривалу розлуку з ним. від радості, що вивезла доньку та маму в безпечне місце. від максимального рівня невизначеності в своєму житті. від того, що мені зворушливо, як усі допомагають - свої та зовсім незнайомі люди.

поки я ходила з волонтеркою (яка, до речі, родом з Києва) за квитками на завтра та домовлятися за прихисток з червоним хрестом на цю ніч, а мама з донькою та валізами чекали мене на вокзалі в Кошице поряд з волонтерами, повернувшись до рідних, щоб забрати їх чекати автобус до школи з прихистком, нас ще раз запитали, що нам потрібно і ось - вже раптом якісь чоловіки беруть наші валізи та везуть їх до машини. отже, священник повіз нас до церкви.

чесно, такої церкви я ніколи в житті не бачила і якби не хрест зверху я б і не здогадалася, що це церква. дуже сучасна будівля з усіма умовами. у нас була неймовірно тепла та душевна вечеря в компанії, як я зрозуміла, місцевої католицької общини цієї церкви. спілкувалися на суміші української, російської, англійської та словацької. усі дуже хвилюються за Україну, бажають смерті Путіну і намагаються допомогти українцям.

 

стільки горя. і стільки підтримки. дуже змішані почуття..

 

кажуть, більшість біженців не повертається. а мені здається, що я ніколи так не любила свої Суми, як зараз. та хто знає, чи повернусь і я? чи буде куди взагалі...

густий чорний дим. "мамо, вони не влучили в наш дім?"

мене запитали сьогодні, ким я працювала до війни. знов стало моторошно. відповідь на це питання точно не може бути в минулому часі. я вже в безпеці і як тільки стабілізуюсь у своєму місцезнаходженні і буду мати якийсь клаптик особистого простору та внутрішній ресурс, то буду повертатися до терапевтичної роботи. поки що залишається безкоштовне кризове консультування та психологічна підтримка в телефонному та текстовому режимі. я точно хочу робити свою роботу, навіть якщо доведеться працювати прибиральницею, і все може бути - я все одно залишусь психологом. як і українкою. і буду подорожувати, а не бігти.

 

to be continued...