хроніки біженки

коли ми їхали з вокзалу, я дивилася у вікно таксі на вечірнє місто. велика гарна будівля з дзеркальним склом. протиріччя в почуттях - від естетичного захоплення до страху. думка про те, як це небезпечно. друга думка про те, що у Варшаву не летять снаряди чи ракети. великий торгівельний центр сяє жовто-блакитним. на кожному кроці українські прапори. навіть на ресторані "Кебаб". символічні випадкові кольори наших валізок - помаранчева, жовта та блакитна.

тут ми зупинилися у моєї сестри. поряд з її домом аеропорт і добре чути літаки. я чую літак, щось стискається всередині, а потім я говорю собі "це звичайний літак". і так кожного разу, й поступово цей проективний страх зменшується.

помічаю якісь дивні зміни у себе та своєї доньки. мені часто сниться їжа, якісь різноманітні булочки на полицях супермаркету. а донька, коли не хоче щось доїдати, каже: "тільки не викидай". ніколи раніше її це не хвилювало. й мені ніколи раніше не снилися булочки. хоча не можу сказати, що ми якось прям голодували. як і те, що я фанатка булочок. але коли я покидала місто, хліб було знайти важко, як і все інше.. а, можливо, це знов якась символічність, пов'язана зі словом "паляниця"?) хлібо-булочне виробництво у моєму місті, кіоск якого поряд з моїм домом, так і називається "сумська паляниця". і там найсмачніші круасани.

зараз я у великому сучасному красивому місті, проте не маю ні сил, ні бажання гуляти ним. хочеться залізти під ковдру й не вилазити. проте доводиться.

позавчора я намагалася купити необхідні мені антидепресанти за українським рецептом, яких вже не було в Україні, коли я виїжджала, в одній аптеці мені були готові продати, але їх не було в наявності, в іншій сказали, що це було б можливо, якби я заїжджала з України до Польщі, а я заїхала зі Словаччини. хоча знаходила інфу, що мають продавати все одно. проте я зв'язалася з польською волонтеркою психіаторкою, яка говорить англійською (адже польська мені менш зрозуміла, як з'ясувалося), й вона просто мені виписала польський рецепт. між іншим, дуже детально розпитавши мене про все, починаючи від мого здоров'я закінчуючи тим, чи є мені де жити. доречі, ліки виявилися тут рази в 3 дешевшими, аніж в Україні, коли вони там ще були.

мені здається дивним, хоча, може, й цілком логічним, цей поділ на тих, хто виїхав і лишився. я виїхала, проте я навіть не дуже це помічаю. війна почалася рівно місяць тому, я виїхала з міста 7го березня і з того часу я постійно в дорозі з невеличкими перервами. хтось каже, навіщо виїжджати, коли твій дім ще стоїть, проте мені вистачило обстрілів та вибухів, що я чула. якщо мого дому не буде, то виїжджати, можливо, теж з нього вже буде просто нікому.

та Суми залишаються зі мною і я постійно думаю про своє місто, тримаю зв'язок з тими, хто там лишився, читаю новини... війна в моїй країні залишається зі мною. гучні звуки лякають, проте вже менше. і вже я, здається, не кричу уві сні. я нікого не розділяю, тому що усіх нас зачепила війна й кожен страждає по-своєму. мірятися тим, кому важче, на мій погляд, взагалі недоречно. якщо комусь легко, то я лише рада, проте сумніваюся, що такі є. мені було важко залишатися, мені було важко їхати, важко й тепер, просто це по-різному. війна це важко взагалі, почнемо з цього, якби не вона, такі питання взагалі не виникали б. найважче тим, у кого загинули близькі, і так, мені легше, тому що більшість моїх рідних теж виїхали. а в іншому... усі, хто не на фронті, так чи інакше вимушені ховатися. усі шукають укриття. коридор, підвал, метро, бомбосховище, інше місто, інша країна - це все просто варіанти укриття. я просто змінила загороджену квартиру з матрацом на підлозі в коридорі спочатку на койку в хостелі в іншому регіоні України, потім на інші країни, проте це все варіанти укриття від війни, яка триває, це варіант, де жити, проте це не дім.. це просто мій вибір укриття на данный момент, і дуже важкий вибір. у когось вибір інший і я це розумію. у когось його навіть немає...

чи повернусь я? чи ще буде куди повертатися? я не знаю. я ще навіть не знаю, ким буду я там, куди скоро відправлюся. що буду робити, як жити.. поки що в мене лише купа питань.

через відсутність можливості зварити собі вранці пів літри кави в турці, як я робила кожен день останні 11 років, в мене з'явилася маленька традиція брати собі каву в продавчині з України у польському магазині, коли я захожу за продуктами. завтра я зроблю це востаннє, а потім буду адаптуватися та пити каву вже знов в іншій країні, інколи згадуючи свою каву з чудової мідної півлітрової турки, що чекає на мене у Сумах з круасанами "Сумської паляниці".