межі моральності

дивилися вчора ввечері з Маргаритою аніме Міядзакі "вітер міцніє". з початку війни це був 4й мультик від студії Гіблі, що ми дивилися разом з донькою. більше я нічого не дивилася.

Марго сказала, що хоче подивитися мультик про війну. це аніме не настільки явно про війну, як "могила світлячків". і то досить цікавий момент - воно про життя, коли йде війна, але без поглиблення у військовий контекст. все досить.. нейтрально?

чи звернула б я на це увагу, якби зараз не тривала війна в моїй країні? я вже не знаю. а зараз це було те, про що я найбільше думала весь фільм.

він про дитячу мрію - створити літак. і шлях до її втілення. і трішки про кохання. війна - фон, літаки - фігура.

 

".. - на випробування літаків витрачається купа грошей.. можна було б нагодувати усіх дітей Японії. - а з ким ми збираємося воювати? - та хз, з США, напевно.."

 

й поговоривши про це, вони йдуть і продовжують займатися військовим авіаконструюванням.

є мрія, і є хист, і є зовнішня підтримка. мрія збулася, літак полетів, а за ним сотні інших.. герой радіє здійсненню своєї мрії, і не думає про те, що ці літаки летять вбивати. проте, саме так вони й навчилися робити нормальні літаки.

війна поєднує ці дві протилежності, еросу і таносу, прагнучи до знищення, щось створюється. ХХ сторіччя мало такий науково-технічний прогрес завдячуючи двум світовим війнам. війна аморальна, а наука імморальна. вона за її межами. насправді, вчений, що сидить у лабораторії та розробляє засіб знищення сприймає його як просто проект. навіть знаючи, для чого це, він може не усвідомлювати усього масштабу трагічності. що й казати, психолог Філіп Зімбардо сам загрався у свій тюремний експеримент так, що поки дружина на пригрозила розлученням, не розумів, як далеко все зайшло. зі своєї цікавості можна легко й непомітно для себе перетнути межу. і дуже важко тут утримуватися в усвідомленості.

часто є бажання та хист, але не вистачає підтримки. в війну підтримка усім, хто шарить в потрібній для неї справі - колосальна. це запорука успіху. і після війни залишаються трофеї винаходів, які використовуються потім в мирний час. і навіть тими, з ким воювали.. адже винаходи залишають за кадром вбивства, які за ними стоять.

з психологією така сама історія. найактивніше вона також почала розвиватися під час та після Першої та Другої Світових. тому що розуміння психології може бути зброєю також. хоч для захисту, хоч для нападу. тому що війну ведуть люди з людьми. на всіх фронтах. і психологія така сама імморальна, як і будь-яка інша наука.

практична психологія також стала більш розвиватися під час саме війн. майбутніх солдат треба правильно відібрати та психологічно підготувати. цілком логічно. а після війни всі зустрілися з тими, хто вижив знов.. і щось знову потрібно робити. і це дуже масово та глобально. й стосується не лише військових. і тоді вже більш складно утримуватися в тій науковій імморальності.

але займаючись наукою можна легко дистанціюватися чи то навіть дисоціюватися від будь якої моралі. а що на полі бою зі зброєю прямо в руках? 

мені здається, скільки б ми метафорично не бажали комусь смерті, насправді не кожен з нас може взяти до рук автомат, прицілитися й вбити людину. хоча, при певних обставинах, мабуть, вбити може кожен. проте для кожної професії є свої потрібні особистісні особливості. тож це якась особливість, що приводить до зброї в руках? чи то щось змінюється вже власне в той момент, коли людина вирішує з неї стріляти? але й потім, навряд чи можна вбити й не змінитися після цього. точно не кожен може повоювати, а потім продовжити займатися тим, що робив раніше. ще й дивлячись, що саме.. і як саме..

можна продовжити займатися наукою. можна продовжити бути лікарем. інженером. митцем. можна, можливо, бути й психологом.. але не психотерапевтом. це неможливо, у всякому разі щодо гуманістичних напрямків. гуманістична позиція психотерапевта несумісна з тим, щоб він воював на полі бою, чи брав участь у розробках, які ведуть до насильства.

і, до того ж, йому потрібно залишитися для того самого клієнта-військового, який повернеться з війни - тим зв'язком з мирним життям, з мирним населенням, через що можна знову адаптуватися до життя вже не на полі бою. тому, вибачайте, я не вважаю, що йти воювати мають прям усі. хоча, звичайно ж, туди мають йти, коли це захист своєї країни. але й цей захист потрібен різний. тому, я вважаю, що психотерапевти-чоловіки повинні мати можливість не йти на фронт, виїзджати з країни.. вони ще знадобляться живими та профпридатними.

психотерапевт піклується про безпеку клієнта під час роботи. об'єктивну та суб'єктивну. особливо стосовно тих, хто пережив насильство. на війні його переживають всі. і важкувато навіть у цьому буде досягти того потрібного рівня безпеки поряд з тим, хто нещодавно стріляв, навіть якщо і в спільного ворога. так само в психотерапії під час війни стає важливим питання, за кого ти, яким би аполітичним загалом ти не був. і це також про почуття безпеки.

можна не бути гуманістом, як психолог - просто досліджуючи, аналізуючи, пояснюючи - тут твоя позиція не грає ролі. проте терапія без гуманізму неможлива. а гуманістом залишитися після фронту важко. тож нехай кожен займається своєю справою, об'єднуючись в меті вижити й досягти мирного та вільного неба для кожного з нас.