мовне питання

моє мовне питання - це суцільний хаос. тут я, насправді, в глухому куті самоідентифікації. я російськомовна українка, мати українка, її батько - з сім'ї розкуркулених українських селян, а її мама, моя бабуся - з корінням обіднівших дворян, з далеким польсько-чеським минулим, до чого вже докопалася моя старша сестра. мій батько - наполовину росіянин - по батьку, українець по матері (хоча, якщо чесно - скоріш, просто наполовину ерзя, наполовину мокша), який обираючи національність вказував, що він українець, без жодного знання української мови. він військовий, який після розвалу радянського союзу писав листа до Кравчука, щоб його перевели на службу в Україну з Охотську.. і на 7 місяці вагітності мама полетіла в Україну з Далекого Сходу. мабуть, це те, за що я найбільше вдячна своїм батькам - що народилася не в Росії. й якщо колись мені ще було цікаво подивитися край, де вони жили, то зараз я відчуваю таку відразу, що, думаю, що ніколи не захочу ступати на територію Росії.

років до 4х я взагалі не розуміла української, чудово співаючи з 2х років у візочку популярних та тупих російських пісень. мені читали казки російською, зі мною спілкуватися російською, колискові співали російською.. чи англійською. бабуся інколи могла заспівати щось українською, але розмовляла російською. доречі, вона завжди казала, що боїться війни з Росією та що Крим вони нам не віддадуть. яка далекоглядна жінка. а ми й не вірили.. ось той випадок, де треба слухати, що каже бабуся, справді.

навчання в школі було українською, з першого класу навчали англійської, та й мама моя також викладач англійської.. з 3го до 9го класу трішки викладалася російська мова. читала особисто для себе книжки російською, оригінал чи переклад з інших мов, українською - лише українську літературу за шкільною програмою. проте українська мова в мене викладалася дуже добре і її було багато, тож в певний момент я навіть спіймала себе на тому, що не дивлячись на те, що я думаю російською, більш грамотно пишу українською. вдома половина книжок була російською, половина англійською, й зовсім трішечки українською та німецькою. був навіть україно-російський/російсько-український словник. і я пам'ятаю, що я його замовляла в книжковому клубі.. така дивина зараз. як я могла не розуміти?

ніколи не розуміла загального захвату Пушкіним та нудилася від Толстого. не любила Тургенєва та Купріна. з російських любила Достоєвського, Єсеніна, Цвєтаєву. і західних - Гарсію Лорка, Шарля Бодлера, Артюра Рембо та Поля Елюара. українська література відкривала мені очі на важливі історичні питання, викликала чимало почуттів, але й швидко набридала й я навіть забувала імена письменників та поетів, яких читала - було таке враження, що пишеться весь час про одне й те саме, ніякої різноманітності. насправді, я розуміла чому. тому що протягом майже всієї історії України ми дійсно й мали одну і ту саму проблему - Росію. і зараз, я знов до цього повертаюся, але ж...

я ще любила Гоголя і Чехова. і, мабуть, найбільше за всіх обожнювала Булгакова. ми вивчали їх твори на уроках зарубіжної літератури. вони писали російською, проте, вони народилися в Україні. твори Гоголя взагалі пронизані духом української культури, атмосфери.. і, насправді, вони ж не російська література. але й через мову нібито й не зовсім українська. не зарубіжна, а якась прикордонна. як моє місто Суми - місто російськомовних бандерівців, як хтось колись сказав. і у нас є дом-музей Чехова. як в Києві - Булгакова, в якому я, чомусь, так і не побувала. цікаво також, що вони обидва були ще й лікарями.

як би склалася доля української літератури, якби не Російська Імперія, якби не Радянська Влада? не було б, звісно, усього того прекрасного булгаковського стьобу над радянським режимом з якого народилося "Собаче серце" та "Майстер і Маргарита". та, можливо, було б дещо інше. і крім них.. і не тільки в Булгакова. і було б написане українською.. чи то іншою мовою, але внаслідок вільного вибору. несвобода душить творчість. руйнує мистецтво та культуру. культуру у всіх сенсах цього слова..

і навіть якщо вона не досягнута, свобода може виражатися хоча б у прагненні до неї. у боротьбі за неї. і це також творчій процес..

а скількох письменників просто знищили за часів Сталіна? та й не тільки українських, чи україномовних, до речі. а чи був для них привід писати про щось окрім жаху, що відбувався навколо? про репресії та геноцид. так, дійсно, коли війна минає, і проходить багато часу, і ти знаєш про злочини Радянського Союзу та Другу Світову щось з уроків історії, щось з розповідей бабусі з дідусем - тобі, школярці, не надто цікаво читати про це повсякчас. але ж то було саме так. а чи буде цікавим читати твори про війну, що йде зараз, на уроках літератури нашим онукам?.. при тому, що зараз це те ж два в одному - війна та геноцид. і навіть три - репресії у самій Росії. тож усі ці ностальгічні слова про велику російську літературу не мають ніякого відношення до сучасності. занадто багато несвободи, щоб створити щось велике. після революції, знищення інтелігенції, від тієї культури майже нічого не лишилося. усе замінив спочатку "совєтскій рєалізм", залишки творів якого зараз у нас здають в макулатуру, а потім "руський мір". а ось та велика російська література вже давно померла. чи її вбили, чи вона сама вчинила суїцид.

Сабіна Шпільрейн дивилася на потяг до смерті, танос - як на інстинктивне прагнення всього повернутися до первозданного стану. тож, мені схоже, що таки Росія до цього й прагне.. і, з таким успіхом, можливо, повернеться до стану повного болота, яким вона була, до заснування Москви.. українцем, між іншим.

мій дідусь інколи згадує, що коли я гостила в них з бабусею, то перед сном просила його розповідати мені про війну. він тоді був ще сам дитиною, тож його розповіді були власне про дитячі враження. шматочки розмов з німцями, коли він був у полоні.. таких якихось цілком сповнених турботи розмов, що цікаво. а ще точно один німецький лікар врятував моїй бабусі життя під час війни.

хм, тож мені, дитині ще дошкільного віку, було цікаво слухати про війну? але то були дитячі спогади. й у цих спогадах, Слава Богу, не було чогось подібного до Бучі. але ж.. маленька бабуся бачила як один німецький солдат, коли її мама поралася на кухні з тістом, став чіплятися до неї. її мати вмазала йому тими руками в тісті по обличчю. і знаєте що? ніхто їй нічого не зробив. взагалі, пишаюся цієї жінкою, якої я ніколи не знала особисто та на честь якої мене назвали. й значну частину свого життя все планую змінити своє прізвище на її дівоче, але я занадто лінива для бюрократії.

я любила уроки історії, і літератури. і лише з них я дізналася про те, що Друга світова сталася й за вини радянської влади. цю частину історії мої батьки не вивчали у школі, тож дізналася я про ті секретні пакти вже у підлітковому віці. а бабуся з дідусем, як я вже й казала, мали лише власні дитячі спогади.. а їхні татусі з війни не повернулися.

зі своєю донькою я з народження спілкувалась російською. проте вже дещо змінилося з часів мого дитинства. наприклад, дитячі книжки в російському перекладі знайти важче. інколи їх взагалі немає. і дуже багато класних дитячих книжок власне українських авторів. ти просто йдеш по якомусь АТБ - а там книжечка українською. в книжковому - українською. отож, я й купляла дитячі книжки українською. на 95% книжки моєї доньки українською мовою. я подумала, що й справді, якщо вже так вийшло, що для мене неприродно спілкуватися українською повсякчас (а з дитиною - це саме таке спілкування, 24/7), то я буду просто читати доньці українською - це не проблема.

наступне, що я помітила - якість українського перекладу у моєму дитинстві ще дійсно була така-собі.. але з кожним роком стає все краще. тож, як мінімум, велику частину наукової літератури я читала укр. мовою. доречі, деяких з цих книжок, в російському перекладі навіть і немає. а от з художньою літературою для себе - мені важче перейти на український переклад.

ага, інколи я гортаю свої пости й дивлюся - один написала російською, один українською.. моє спілкування вдома зараз - це якийсь суржик з російської, української, англійської та французької.. інколи з українськими і латинськими прислів'ями. моя донька, усе, що запам'ятала з неділі, що ми були у Польщі - це слово truskawka - полуниця, її улюблена їжа. проте, з її слів, найсмачнішою у її житті полуницею для неї виявилася fraise - яку вона їла сьогодні у Франції. вона розмовляє російською, але каже "мама, я хочу трускавки". після перегляду мультику українською - під час гри говорить українською. зараз у нас закінчилися усі українські книжки й ми почали читати маленькі книжки французькою з гугл перекладачем. вона розуміє деякі питання на французькій, але може відповісти англійською. чи в одному реченні вживати обидві мови.

45 день з початку війни. 34 дні, як ми виїхали з Сум. 23 дні, як виїхали з України. 15 днів, як ми живемо у Франції. якщо раніше мою мову спілкування можна було хоч назвати сленгом, то наразі все ж це скоріш мовний хаос у голові і, можливо, так воно й залишиться. адже кожен раз коли я намагалася щось у когось запитати так, щоб мене зрозуміти, мій мозок активізував усі мови, які колись чув, підключаючи жестикуляцію та банальний Google Translate. тому що тут вже просто головне, щоб тебе зрозуміли. і ти зрозумів.

тож... я російськомовна українка, що зараз у Франції, яка з французами після "bonjour" та до "au revoir" say more in English, пише пости українською та російською, та, насправді, говорити теж може по-різному. я вже не знаю, яка я. але кажучі відверто - я й не знала. тож і зараз я продовжую шукати себе.

один мій друг сказав мені, що ще робити у Франції, окрім як писати.. о що ж - оповідання чи роман? можливо, зі своїх заміток-роздумів-спогадів-рефлексій я дійсно щось напишу. не знаю, чи українською, проте навряд чи російською. і підпишусь дівочим прізвищем моєї тезки-прабабусі - Anna Spanovska.