темна сторона адаптації

кажуть, до гарного швидко звикаєш. а я додам - а до поганого пристосовуєшся.

людина звикає до всього. пристосовується, адаптується, як то кажуть. це неминуче, якщо ти довго перебуваєш в певних обставинах або постійно стикаєшся зі схожим ставленням. ми адаптуємося, і важливо пам'ятати, що це не добре і не погано загалом. просто так відбувається. і це просто має свої наслідки. які - залежить від того, до чого саме та яким чином ти пристосувався.

розлади особистості часто виникають внаслідок саме такої адаптації до невідповідних умов виховання та зростання дитини або як реакція на довготривалий травматичний вплив на психіку дитини інших подій, хоче це також можна віднести до умов зростання. для того, щоб вижити в таких умовах, психіка пристосовується. вона звикає й створює свій спосіб взаємодії з собою та іншими. добре це чи погано? добре, що адаптується, інакше - смерть. але навіть якщо умови згодом змінються - змінитися особистості вже дуже важко. механізм пристосування, який допоміг колись, зараз вже раптом не працює, або не так, як потрібно - але він залишився. саме тому це називається "розладом особистості" у психіатрії. і саме тому, у гештальт-підході ми називаємо їх "адаптаціями". бо, насправді, це і те, й інше. просто кожному треба бачити своє, щоб займатися своєю справою.

але, найголовніше - це сам факт наявності таких невідповідних умов, до яких потрібно адаптуватися таким чином. можна звикнути до того, що тебе знецінюють, ігнорують, висміюють чи то навіть б'ють - але чи те це, до чого потрібно звикати? і, на жаль, якщо це відбувалося в дитинстві (й чим більш ранньому й чим більш тривалий вплив) - то тобі просто не залишається іншого шляху. і потім - ти несеш цей паттерн у майбутнє, де усе це дивним чином так чи інакше повторюється. й ти знов реагуєш так само. а справа в тому, що ти просто не знаєш іншого і налаштований саме на це. весь парадокс того, що люблять називати "злим роком". або навпаки - якщо адаптувався до іншого. проте життя досить різноманітне, і, я б сказала, що те, що ж загалом адаптивним, не завжди є дійсно здоровим. тому що це неусвідомлені автоматизми, які підходячи одним випадкам, можуть не підійти іншим. адаптація це добре, коли адаптуєшся до того, що корисно для тебе й інших. і коли ти зберігає усвідомленість.

ми нічого не могли зробити кращого, коли були дітьми, ніж адаптуватися до тих умов і тих стосунків з близькими, які були. і так, якщо так сталося, що це сформувало розлад особистості - то це переноситься на дорослість і потребує років терапії, а, інколи, й усе життя. просто з настанням повноліття така адаптація нікуди не зникає. проте, є речі, які формально справді вирішує просте питання віку. і про які є сенс нагадувати собі.

мені здається, що найстрашніше, коли ти починаєш сприймати як належне та рутинне те, що таким не має бути. те, що, дійсно - не завжди таке. й це та сама темна сторона адаптації - ти втрачає сензитивність, чутливість, а за нею - й усвідомленість щодо того, що відбувається. перший раз тебе вдарили - це шок і нонсенс, а якщо це тисячу разів кожного дня - це вже щось хоч і неприємне, але звичне. це вже не шокує. це вже.. щось рутинне. і тоді стається найцікавіше - тривожно стає, коли усе спокійно. рівень чутливості падає й задля того, щоб почати щось відчувати, тепер потрібен адреналін. на такому підгрунті, формується ризикована та самоушкоджуюча поведінка. коли звикаєш до того, що постійно є якась загроза, то перестаєш і сприймати її як таку сильну загрозу. і починаєш шукати того, що поверне це почуття. починаєш шукати того, що несе цю загрозу. особливо, звісно, це стосується дітей, що  тривалий час перебувають в загрозливих обставинах. вони виростуть й почнуть шукати того, що буде давати схожі відчуття.

я розумію, що ті, хто лишився в Україні, особливо в прикордонних областях, мають адаптуватися й адаптуються.

але так як я виїхала з міста через два тижні після початку війни й вже більше місяця в країні, де безпечно, відійшла від тривоги при різких звуках і таке інше, в мене когнітивний дисонанс, коли я читаю в новинах оповіщення про артобстріли та повітряну тривогу, а потім люди з цих же міст говорять, що в них загалом все спокійно та добре, ну бахкає десь.. чи лише вікна повибивало. це нібито стало нормою життя. і я розумію, що перебуваючи там, інакше не могло б і бути, мабуть. і на фоні тисячі загиблих, у глобальному контексті - це нібито дійсно не найгірше. але ж цього всього взагалі не має бути. й усі ці втрати ненормальні та значущі. адже бахкати взагалі не повинно. адже взагалі спати в підвалі ми не повинні. адже взагалі, війна - це не нормально. і мені дуже якось сумно від того, що й до цього ми можемо звикнути. я не встигла звикнути, чи вже відвикла від обстрілів та вибухів, тому засікаю цю різницю у сприйнятті. такого взагалі не має бути.

до гарного теж звикаєш, і це, до речі, теж не завжди корисно. дійсно, є те, що безумовно має бути, що є нормою. але є те, що ніхто тобі не винен, а ти починаєш сприймати його як належне. хоча воно таким може, насправді, не бути. так ми забуваємо бути вдячними, так народжується нахабство.

найчастіше нам хочеться притупити свою чутливість, адже так жити простіше. але психотерапія - це не про те, як простіше та легше, а про те, як насправді. саме завдяки чутливості ми мало того, що можемо краще зрозуміти свої потреби, а також ми можемо не втрачати здатність дивуватися. дивитися на оточуючий світ усвідомлено. а задля цього потрібно робити кожен день досить важку роботу - дивитися на те, що відбувається так, ніби це вперше.