прийняття різності

війна руйнує усі ідентичності та сенси. я хапаюся за кожен, щоб не втратити себе, відкидаю, хапаю інший, але відчуваю, як ще більше себе втрачаю. ти роками розвиваєшся в сторону того, щоб відійти від монохромного сприйняття, і тільки починаєш знаходити відтінки, як це вже стає суспільною нормою. насправді - так, це нормальна афективна реакція, але не стала раціональна аксіома. це типу як природньо відчувати усі емоції, але не приймати рішення базуючись лише на них і стверджувати, що лише так правильно.

завжди любила занурюватися у біографії різних видатних постатей. дивитися з різних ракурсів на одні і ті самі історичні події. очима маленьких людей. очима великих людей. з початком війни, згадала Степана Бандеру, Черчилля, Наполеона, Нестора Махно. я вже не зависаю 24/7, як раніше, в новинах, але заглиблююсь у історію, очима різних людей, різних культур та поглядів. різної долі. я в пошуках свого місця, своїх сенсів..  знаходжу щось наразі десь між індивідуалізмом, анархізмом та гуманізмом. доречі, один французский гештальт-терапевт і назвав гештальт анархізмом у психотерапії. я за межами будь-якої ідеології, в центрі якої не людська особистість. я не стверджую, що це єдина правильна позиція. була б я соціальним психологом, то суспільне було б на першому місці. значущість суспільного та індивідуального не взаємовиключна, але є різні пропорції та ієрархія.

я українка, але я не націоналістка, не мегапатріотка і я не.. русофоб. можете вже відписатися, а можете трішки затриматися.

взагалі, що не так з поняттям русофобія? і наскільки воно доречне?

почнемо з етимології слова "русофобія". ну з "русо" ще зрозуміло, що то про росіян, хоча українців раніше називали русинами, а москалі це слово як і багато іншого вкрали, як і, власне, російська мова - то український новіший діалект, якщо проаналізувати. але ж я не філолог, а психолог, тому мене більше цікавить тут слово "фоб, фобія". це слово походить від дав. -гр. φόβος - страх, хворобливий страх. фобія, як термін - це ірраціональний, інтенсивний і постійний страх, що викликається певними ситуаціями, діями, речами, тваринами або людьми. основним симптомом фобічного розладу є надмірне й необґрунтоване бажання уникнути подразника, що відлякує.

"наша русофобія недостатня" - в якому сенсі? в сенсі, що ми не занадто сильно боїмося, а треба більше? а який в тому сенс? взагалі, який сенс у фобії? це ірраціональний страх. не корисний. це не  спуститися у сховище під час тривоги. тож закликати до патологічного стану - навіщо? й яка з цього користь Україні?

моя донька зліпила з іграшкового тіста Путіна й "мочила" його. і була дуже задоволена в цей момент. це не фобія, це злість. злість на того, хто є уособленням війни та усього, що вона втратила через неї. я у безпеці і я не боюся. два тижні в Сумах з 24 я засинала не знаючи, чи прокинусь. інколи й не хотілося. а найстрашніше було думати про те, що буде, якщо усі загинуть, а я залишуся. 4 дні я їхала через усю Україну без пункту призначення й без впевненості, що кудись доїду. не знаючи, де буду ночувати та де знайти їжу після комендантської години в невідомих містах. тиждень в Ужгороді, який я майже не пам'ятаю. кордон, Словаччина. тиждень у Варшаві, на яку я й не дивилася. вже в мене не страх. найстрашнішим виявився не момент вибуху ТЕЦ поряд, не те, як поряд зі мною був артобстріл, а ранок 24, коли в моїй голові пронеслись усі ті страшні картинки, які потім з'явилися в новинах.

в мене й навіть не злість. в мене просто немає на неї сил. я вже давно проживаю втрату і відчуваю смуток. горювання. я проживала його, усвідомлюючи, що втрачаю своє життя назавжди, коли ще їхала Вінницею. зараз це також горювання, але ще більш тотальне. 

це був ліричний відступ, сорі.

"наша русофобія недостатня". можливо, справа в підміні понять, і там не про страх, а про ненависть до росіян. але хто вони - ці росіяни? росіяни за національністю? так таких багато і з українським громадянством, що усіляко підтримують Україну на всіх фронтах.

і як бути з людьми інших національностей, що підтримують агресію Росії, а такі є й серед українців? чи мова про громадян Росії? але як тоді бути з тим, що є громадяни Росії, що спалюють російські військкомати та громадянами України, що здають наших ворогу? тобто, хто такі ці руські? я особисто, говорячи про ненависть до Росії, маю на увазі РФ як державу та тих, хто здійснює й підтримує її політику,  оперуючи словом "рашист" - і це для мене будь хто, хто веде чи підтримує напад Росії на Україну, а також і ті, хто не підтримує цю війну, але з позицією "старшого брата" - й чимало російських лібералів сюди теж відносяться. і тут взагалі мені не важливо, хоч росіянин він, хоч казах, хоч українець. і туди ж рубрика політики РФ взагалі - Росію як державу я ненавиджу. я не роблю нічого, щоб могло спонсувати збройні сили РФ. не купую російське, не проходжу навчання в російських програмах - слава богу, мої гештальт-тренери порвали стосунки з  московським інститутом, філіал якого вони представляли в Україні, і будуть створювати свій окремий в союзі з Європою. хоча, до речі, вони обидва росіяни за національністю. та і я не чистокровна українка. це має значення?

я не ненавиджу усіх росіян і розмовляю переважно російською та я розумію й тотальну агресію. я теж її відчувала. локально. тотально. знов локально. по-різному. з агресії можна хоч діяти й битися. в цьому, принаймні, є хоч якась користь, але тоді це б мало звучати як "русохейтинг" чи щось на кшталт того. але чи не відає це фашизмом, про який ми казали, що його в нас нема? так, всі відповідальні, але не всі винні. моя бабуся, дитина війни, завжди казала, що німці та фашисти - то не одне і те саме. німецький лікар врятував її життя, коли вона хворіла на пневмонію. радянська влада вбачала ворогів у кожному, хто не комуніст чи навіть був у німецькому полоні. а якщо ти не фашист і не комуніст, то місця тобі ніде немає. нічого не нагадує?

хто не на полі бою й не може завдавати прямого удару по безпосередньому противнику, той починає робити поле бою з усього іншого. і я це розумію, але не хочу брати в цьому участі. мені вже насильства й агресії і так too much.

для мене ворог той, хто становить для мене загрозу, й мені байдуже, якої він національності. тому я й не русохейтер. є росіяни, що нападають на мою країну, і вони заслуговують на мій хейт, як і є українці, які їх підтримують та здають наших. а є ті, що хейтять через те, що хтось недостатньо ненавидить росіян. я не бачу тоді різниці між нами, бо, виходить, що ні ті, ні інші, не вміють приймати різність та дивитися на вчинки в першу чергу. в нас не було фашизму, але фашизм породжує фашизм. згадайте історію. так було завжди. це закономірно. але це не зупиняє війни. це завжди починає нову.

я не ненавиджу нікого через расу, національність чи громадянство. я ненавиджу та люблю за інше. і не хочу інакше. вибачте.

ми переплутали єдність з однаковістю. я рада, що в моєму колі спілкування є різні люди і ми ще поки можемо вільно висловлювати свої дуже різні думки. так, серед них немає тих, хто підтримав би війну, таких і не було ніколи. але це різні люди - одні з них люто ненавидять усе російське, інші ні, треті - розчаровані і в Україні також etc.

в домі, де я живу зараз, є "Анна Кареніна" французькою. ніколи не любила Толстого, як і Пушкіна, але це для мене не значить, що вони мають бути знищені. якщо все, що нам не подобається знищувати, то я не знаю, чим я тоді краща за тих вандалів з Росії, що знищують наші культурні пам'ятки? що розтрощили музей Григорія Сковороди? це помста така - закрити дім-музей Булгакова? я хотіла повернувшись в Україну відвідати його нарешті. покидаючи Україну, в мене піднялася хвиля неймовірної любові до неї і я мріяла, що повернувшись обов'язково усю її об'їзджу й подивлюся на усе, що хотіла, та ноги не доходили. тепер неймовірна кількість культурних пам'яток знищена російськими військами, а інша знищується "патріотами". тому чим далі, тим менше мені вже хочеться повертатися. мені здається, що від моєї країни нічого не лишиться. і що я там буду зайвою теж.

Наполеон намагався підкорити світ, і він злобний імперіаліст в Лєрмонтова, а для французів він національний герой. ми маємо бачити всю многогранность історії світу й його культури. не кажіть, що на російській літературі виросли такі виродки й тому вона не має культурного сенсу, адже ми теж на ній росли. й не лише ми, усі пострадянські країни. так само колись хейтили Ніцше, бо його творами захоплювався Гітлер. середньовічні лицарі ходили в хрестові походи, а в церкві розквітала інквізиція, все під прикриттям християнства, хоча Біблія точно ні до чого з цього не закликала.

справа не в літературі. для психопатичної свідомості, підкріпленою масовою одержимістю, будь що стане підтвердженням правдивості своїх надцінних ідей, а мета буде виправдовувати засоби. справа не в літературі, релігії, мові тощо. це тільки зручне прикриття. справа в ідеї власної унікальності, всемогутності й вседозволеності з одного боку, й комплексу меншовартості та ролі жертви з іншої. і це просто абьюзивна токсична гра, а хто пам'ятає про трикутник Карпмана, то ролі періодично змінюються, але ж гри це не закінчує. треба вийти на інший левел. вийти з гри.

чорно-біле мислення типове та природне для війни. так простіше швидко зорієнтуватися. це актуально на полі бою, а наш мозок досі працює так само, як і тисячі років тому, коли війна значила, що на полі бою усі. коли забагато невизначеності, хочеться хоч в чомусь визначитися. потрібні чіткі очевидні критерії. на полі бою воїн іншої нації - ворог, але це не завжди так за його межами. тому це все одно ілюзія та помилка сприйняття. я не виключення й піддаюся їй теж, а потім знов починаю шукати відтінки.

я по-своєму патріотка, можливо, погана, за чиїмось мірками. я не націоналістка, а якась анархо-гуманістка. я погана українка, бо в мене, як виявилося, замало агресії для хорошої. скоріше смуток.. бо війна для мене це перш за все про втрату. багато втрат. на усих рівнях. хоча я розумію, що під обстрілами дійсно важко не відчувати тотальний страх чи злість, це нормально, навіть необхідно для виживання. я ж просто врятувала свій гуманізм тим, що виїхала, я розумію це зараз. і це ж врятувало мене і як терапевта. напевно, лишившись, не змогла б. та, скоріш за все, я б не змогла нічого взагалі, окрім як остаточно поринути в депресивний психоз. так не в усіх, але ж ми всі різні. тому мені цікаві люди й пізнання їх у всій своїй різності.

p.s. подивіться французький мультик про Другу Світову "Довгі, довгі канікули". там є усе те, що відбувається з нами й зараз.