моя країна палає

війна підкрадається все ближче. де б я не була. чи стає легше? ні. трохи по-іншому, але не легше. безпечніше, але не легше. хоча безпека в незнайомій країні без знання її мови - то теж відносне питання. я не така вже тривожна людина взагалі й насправді часто була відчайдушною. але зараз це не так..

стрічки в соц. мережах - це просто лавина болісних почуттів. вона в постах знайомих, що через одного воюють. тих, в кого хтось загинув чи в тяжкому стані. і ще частина тих, хто має ресурс чи можливість намагатися організувати допомогу. чи то просто розділення почуттів, отієї самої лавини болю. втрат. жаху. а ми ж, насправді, досі з мозком печерної людини, в деякому сенсі. якщо бачу, значить це є тут і тепер. все переживається так самого глибоко. особливо на контрасті з цим звичайним, нормальним життям навколо в мирній та демократичній країні. коли навколо всі спокійні та життєрадісні. з однієї сторони, це простіше - теж потроху заряджаєшся цим станом. з іншого боку - ці люди поза контекстом. хоча вони вміють і співпереживати, і допомагати, і підтримувати.

в мене є тут безпека, мені дали чудовий будинок для життя, виплати, медичну страхівку, інтернет, є величезна підтримка французів. і як мої справи? що сказати на "comment vas-tu?" як пояснити, чому досі тяжко. чому так важко навернутися на нормальне вивчення мови, яку ти ніколи не вивчала. мене вистачає на заняття з додатком Ling в ігровому режимі з донькою чи сумісний перегляд мультиків/читання дитячих книжечок французькою з перекладачем. бо треба ще постійно поглиблювати знання щодо власне своєї роботи. і робити цю роботу. а це все про травми, бо в України мало того, що прямо зараз колективна травма, так ще й багатьох тригерить до дитячих травм це все теж, й усі надбання попередньої роботи до війни регресують. а десь в перервах я інколи просто лежу, плачу й засинаю. це допомагає жити далі. прокидаюся, п'ю ту каву з круасаном і йду робити свої справи далі.

мої почуття застигають та вибухають. інколи їх стає так багато, що здається, що я просто нічого не відчуваю. розумію, але це не заходить занадто глибоко. якась дисоціація чи то що.. реальність в тумані, почуття й відчуття приглушені. нема ні страху, ні злості, ні радості, ні печалі. хоча, ні, останнє таки є, але так, дуже спокійно. це триває якийсь час, а потім..

я заходжу в крамничку поряд з домом, куди ще не встигли завезти товар і мені стає якось морально недобре від виду напівпорожніх полиць. і лише через час-два до мене доходить, що мене тригернуло. коли в Сумах нічого не було в супермаркетах в перші тижні війни. а вже скільки часу пройшло.

я йду до улюбленої буланжерії. їх тут дві, і є одна маленька, поряд з затишним парком.. вже на ламаній французькій говорю про три круасани та один багет. месьє буланже не бере з мене грошей. це зворушує мене кожного разу. заходжу до церкви й сиджу там в компанії хлібобулочних виробів та, сподіваюся, Святого Духа.

я працюю з колегами на зустрічі навчальної "четвірки" (мала інтервізійна група) і тут.. сповіщення про Вінницю. а потім вебінар про роботу з навмисно завданою травмою. і почуття вивільняються, і я просто ридаю. слухаю, конспектую й плачу. новина про загибель цієї чотирирічної дівчинки з Вінниці просто розриває мене, хоча я знаю, що вона далеко не єдина, але вона стала нібито уособленням усіх загиблих дітей. моя материнська ідентичність зливається тут з цієї історією й переносить це на себе. і хочеться звинуватити й той центр, що працював під час тривоги, й маму, що не пішла з дитиною до укриття, але насправді провина тут на тих, хто запускав ці ракети. такого не має бути. дитина загинула на війні. навіть не солдат, а дитина. що йшла на заняття з логопедом. найжорстокіше те, що типу "мирні росіяни" ще й радіють цьому. а ти, навіть тепер, ні, не можеш бажати смерті їхнім дітям. я не можу. я просто не розумію такої жорстокості. я можу науково-популярно це розкласти по полицях, як так стається з окремою людиною і як це можна перевести на велику групу людей. є навіть купа досліджень з цього приводу. але морально - я не розумію й не хочу розуміти.

бо для цього я маю хоч на мить стати на їхнє місце. а мені це мерзенно. я не можу співпереживати тим, хто сам до цього не здатен й навіть не намагається цьому навчитись. не можу й не хочу.

я прихожу на супервізійну групу й бачу колег, які ще там, як і супервізор.. і плачу від усвідомлення, яка то цінність, бачити їх живими хоч так. бо я не знаю, яке місто постраждає завтра. бо я не знаю, чи не постраждають завтра ті, кого я знаю особисто. бо я не хочу цього знати. я боюсь, що колись я про це дізнаюся. бо війна підкрадається все ближче. моя Батьківщина палає, й те, що я у цьому вогні не безпосередньо зараз, а дивлюся нібито зі сторони, все одно не заважає язикам полум'я зачіпати мою душу.