деструктивна провина

здається, що в усьому, що не відбувається поганому, винуватий саме ти. авжеж, а хто ще. чудернацька несвідома самовпевненість в тому, що ти усе можеш контролювати, і тому винуватий в усьому, що пішло не так. ти ж міг передбачити. попередити. зробити краще. бути кращим. інакшим. або..

або не бути. неможливо стати іншою людиною, sorry, world. що робити? не бути. є різні способи того, як не бути. підлаштовуватися під інших. втікати від них. втікаючи від себе. запити алкоголем пігулки та відключитись. відмежуватись, відсторонитись, відторгнути, бо, здається, ти вже занадто поганий, щоб хтось тебе прийняв, бо, здається, ти вже в чомусь винуватий, але хтозна в чому, тому найкраще просто якнайшвидше втекти кудись, де ти ще не встиг нікого розчарувати. та то лише питання часу, бо ти, безумовно, усіх розчаруєш. кінцева точка розриваючої провини, втечі від себе - самогубство. і усе це варіанти суїциду, просто не завжди усвідомленого.

і будеш посипати голову попелом кожного ранку, кожного разу розплющуючи очі і бачачи, що, fucking shit, ти щось не так зрозумів. чортова катастрофізація. що ж, тепер є новий привід для того, щоб відчувати провину - бо ти дійсно на емоціях повів себе як наволоч.

одна з гіпотез, щодо невротичної провини - це те, що за нею завжди стоїть образа. а образа являє собою невиявлену, приховану злість. тобто, провина - це в два шари чудернацьки загорнуте почуття злості. спершу злість не проявляючись напряму стає образою, а потім ця образа на іншу людину повертається на самого себе і стає почуттям провини. це один з варіантів, не аксіома. але деструктивна провина досить часто розгортається власне за такою схемою. точніше, це агресія загортається у таке почуття провини. і терапевтичним завданням буде її розгорнути. але до цього треба ще дістатися, адже не на рівному місці такий механізм взагалі з'явився.

як не дивно, але поряд з тим, щоб наводити конкретні факти, що спростовують провину людини (а це не завжди працює, адже часто з такої образи-провини, людина може дійсно чогось натворити), потрібне банальне прийняття. прийняття не самої по собі деструктивної поведінки. не згоди з думками про нікчемність. прийняття того, що ця людина в даний момент є такою і страждає від цього. і лише виходячи з цього зовнішнього прийняття починає народжуватися внутрішнє самоприйняття. і тоді немає сенсу шукати свою провину, коли ображаєшся на іншого, і немає сенсу мовчки ображатися, коли ти приймаєш те, що можеш бути чимось невдоволений і сказати про це прямо, з'ясувати усе на старті.

звучить дуже просто, але це такий довгий шлях, на жаль..