навіщо потрібен психолог людям з психічними розладами?

як тільки почали розбиратися, що психолог і психіатр - не одне і те саме, популярною стала думка про те, що психіатри - для людей з психічними захворюваннями, а психологи - для психічно здорових людей. і ця думка є такою ж помилковою. єдине, що тут є вірним, що психіатр здійснює медичну діагностику, лікує власне медикаментозно (якщо цей розлад лікується таким чином) та може направити на лікування в стаціонар (хоча примусово це зробити майже неможливо), а психолог займається іншим, проте також працює з психікою людини.

чому ж це твердження є хибним? до психолога так само може звернутися людина з психічним розладом навіть не підозрюючи про нього, а до психіатра - людина з насправді психологічними проблемами чи навіть нехай психічними розладами, але які лікуються переважно не медикаментами, а психологічною психотерапією (наприклад, ПТСР чи розлади особистості). чи значить це, що тоді клієнта/пацієнта повністю перенаправляти до іншого спеціаліста? не завжди. після психіатричної діагностики та (за потреби) назначенного лікування, клієнт може (і найчастіше це навіть потрібно) продовжувати працювати з психологом. так само, як і людина, що має психіатричний діагноз але психогенного (тобто, зумовленого психологічними причинами) характеру, більше працює з психологом-психотерапевтом, аніж лікується медикаментами (хоча інколи вони теж потрібні, але це не перша лінія терапії).

але навіщо ж людині, що має психічний розлад, який лікується виключно медикаментами (або лише зменшує симптоматику) - психолог? є клінічні психологи, які допомагають лікарям-психіатрам у діагностиці. вони проводять психологічну діагностику стану психічних процесів, таких як, наприклад, пізнавальні: інтелект, пам'ять, увага, сприйняття, а також психічні процеси, що стосуються емоційно-вольової сфери та соціальної адаптації. для вимірювання усіх цих показників є стандартизовані та проективні психологічні методики, клінічне інтерв'ю, збір анамнезу і т. д. доречі, хоча я навчалася не на клінічного психолога, а психолога загальної практики (вже пізніше я пройшла клінічну спеціалізацію у гештальт-підході), усе це нас вчили робити з першого курсу і пасивну практику у психоневрологічному відділенні особисто я теж проходила.

але не лише, власне, клінічні психологи, що перш за все допомагають з діагностикою, потрібні людині з психічним розладом. для неї так само, як і для будь-кого можуть актуальними власне психологічні проблеми, такі як: міжособистісні стосунки, прийняття рішень, вибудовування особистих кордонів, переживання життєвих криз, стресових ситуацій і т.д. більш того, така людина досить часто буде ще більш вразливою до цих питань. великим пластом роботи є адаптація до життя зі своїм розладом, прийняття діагнозу та необхідності лікування. розвиток усвідомленості щодо власних психічних процесів. це, власне, те, що допомагає вчасно звернутися до лікаря за коригуванням дози або зміни препаратів, а не в період кульмінації загострення, коли досить часто людина саме вже не здатна звернутися за допомогою.

але найголовніше.. людина з психічним розладом - це така ж сама людина. якій потрібна інша людина. яка вислухає, підтримає і буде поруч у складних переживаннях.