життя в кріслах психолога, клієнта і пацієнта

спочатку я стала психологом, а потім дізналася, що в мене біполярний розлад.

моя мама казала, що в дитинстві я була "типовим сангвінніком", а з настанням підліткового віку різко стала "меланхоліком". але темперамент тут ні до чого, коли з 12 років я почала думати про самогубство. згодом не лише думати.

коли я почала вчитися на психолога, ще до викладання патопсихології та клінічної, а психіатрії, звісно, взагалі не було.. шукаючи якусь психологічну інфу, переходячи з сайту на сайт, зі сторінки на сторінку за кожною фразою чи терміном, який був мені цікавий, я дісталася до статті про біполярний розлад. і це було про мене, прям майже до деталей, я не могла цього не побачити. але й відкинула, бо це здавалося чимось занадто серйозним та страшним, щоб бути правдою. та й я припустила, що це може бути просто синдромом першокурсника, коли знаходиш в себе усе підряд. хоча я знайшла лише це. незабаром ми почали вивчати акцентуації характеру, які вважаються крайнім варіантом норми. і в мене вийшла якраз циклотимічна (яка і має всі ознаки біполярності, просто як особистісну характеристику) та лабільна (по-суті, легкий прояв межового розладу особистості). тож я і подумала тоді, що це, напевно, в мене просто акцентуація, а мало в кого їх немає. проте циклотимічність виявилася не просто особливістю характеру, точніше, взагалі не ним. 

в моїй свідомості так само, як і в багатьох, довго був стереотипний образ людини з психічними порушеннями. хіба я психічно хвора? якщо в мене багато друзів, прихильників, я в цілому дуже легко встановлюю контакт, маю активне соціальне життя, я відмінно навчаюся.. просто є свої нюанси.. приступи неймовірної енергійності, продуктивності, ейфорії, вимір, де усе яскраво, швидко, креативно. я ніколи не вживала сильніших стимуляторів аніж кава, табак та шоколад, проте ті мої знайомі, що мали досвід вживання кокаїну чи "клубних наркотиків", казали мені, що я як під амфетаміном. але, як відомо, після вечірки є "відходняк", тож і в біполярному мозку відбувається дещо подібне. і от раптом прокидаєшся з гнітючим відчуттям всередині, яке неможливо пояснити і думаєш про самогубство місяць чи декілька. депресія завжди довша.. при тому, що нічого поганого й не сталося. я думала, що так інколи в усіх буває й нічого тут особливого. в мене так було усе життя, подумаєш.  

в депресії здається, що ти в гіпоманії був ніби не ти - і хоча в гіпоманії таки присутні рожеві окуляри, це не значить, що нічого "рожевого" в той час не відбувається насправді теж. в депресії ж усе, що було гарного, здається ілюзією. а в гіпоманії теж саме щодо депресивного періоду "це я просто нічого не розуміла, не усвідомлювала, який прекрасний цей світ і скільки всього можна зробити...".у світі культу "позитивного позитиву" гіпоманію сприймаєш як просвітлення. в більш-менш стабільному стані здається, що ти не ти був в обох випадках. але правда в тому, що ти - це усе це. і як не крути, і у" нормальному" стані на тебе все одно впливає той емоційний досвід, який ти переживав раніше. в людей з біполярним розладом найширший емоційний спектр, таке важко забути. більш того, в стабільному стані, де цей спектр звужується, часто стає нецікаво та нудно. майже всі люди з біполярним розладом бажають в глибині душі хоча б ненадовго знов відчути гіпоманію, і інколи депресивна розплата за неї не так лякає, як життя з вужчим емоційним реагуванням, аніж ти звик.

я завжди вважала, що психолог не повинен мати ніяких психічних розладів. щоправда, ніхто й не відправляє на обстеження до психіатра при вступі. та й чи багато людей про це замислюються? як образу кажуть "тобі треба до психіатра". а що якщо я вже була в нього? а ти?.. і що далі? а чи є тобі чим пишатися, окрім того, що в тебе немає психічного захворювання? психолог просто має бути кваліфікованим та етичним, як і всі інші спеціалісти. 

насправді багато кому таки треба до психіатра, але вони й не думають про це. багато людей з розладами вважають себе абсолютно здоровими і думають, що мають право судити інших. судити, ніби діагноз - це злочин. і ти маєш нести за це покарання та заслуговуєш на осуд.

багато хто каже, що боїться йти до психіатра, бо йому там щось надіагностують. я завжди кажу, що якщо нічого немає, то немає й силоміць лікувати ніхто не буде. а якщо щось є, то якраз таки краще, щоб діагностували. якщо щось негаразд, то з візитом до лікаря більше шансів вийти в норму, ніж без нього.

що ж, мене до психіатра ніхто не відправляв. я сама прийшла. манікально захопившись дослідженням своїх "тарганів у голові". доречі, дослідження в сфері ефективності клінічної гештальт-терапії показали, що люди в маніакальній фазі (без психозу) отримують значно більше інсайтів в процесі роботи терапевтичної групи, ніж інші. звісно, це бувають і маревні осяяння, але не обов'язково. мозок працює значно швидше, якщо направити в потрібне русло, то можна отримати навіть певну користь. я от так розлучилася, наприклад. досить раптово, від думки до подачі заяви буквально декілька тижнів. 

психологія та психотерапія допомогли мені в багатьох речах. але не в моєму настрої. тому що він не в свідомості і не в несвідомому. а в біохімії мозку. але психологічні знання та терапія допомогли мені дійти до розуміння цього й знаходження варіантів адаптації. 

чи краще було б, якби я дізналася про свій діагноз до того, як стала психологом? краще взагалі було б дізнатися про нього раніше. чи стала б я тоді психологом? а чи ходила б я на терапію, не запідозрила діагноз і пішла б сама до психіатра, не маючи тих знань, які дала мені психологія? чи дізналася б я тоді, що в мене розлад і мені необхідне лікування? що можна почуватися зовсім інакше? і вже будучи психологом... чи знала б я більше про біполярний розлад та інші, чи обрала б клінічну спеціалізацію etc, якби мені не діагностували БАР? це сталося відносно нещодавно, лише 3 роки тому, але розуміння що саме і як саме влаштовано в моєму мозку дало гарний поштовх для пошуку шляхів того, як далі з цим жити.

мені пощастило більш-менш швидко прийняти свій діагноз, бо я і більш-менш про нього підозрювала. але чи буду прийнята я з ним? і я почала потроху розкриватися перед соціумом. і, найбільш страх відкритися виявився саме у професійному середовищі. бо ніхто не засудить тебе більше, ніж твої ж колеги, мегапропрацьовані психологи. пофіг, що не всі розлади навіть виліковні взагалі, і біполярний теж.

в Україні тільки спробуй сказати, що ти ходиш до психотерапевта, а ще й якщо сам психолог - то дуже дивуються, в кращому випадку, бо "ти ж сам психолог". і я була вражена тим, як по-інакшому це у Франції. як записуючись на курси французької мені сказали, що в них є безкоштовний психолог, до якого можна звертатися (а вони знали, що я психолог). як коли приходив до мене соціальний працівник з українським перекладачем, і в мене запитали, чи є в мене якісь хвороби.. і я сказала про біполярний розлад, на що в українки округлилися очі, а соц. працівник просто записала та спитала мене, чи є в мене тут лікар, як я себе почуваю, чи маю доступ до ліків. і ми перейшли до іншої теми. і так усюди.

мій розлад неможливо пропрацювати - він не психологічний. його неможливо вилікувати - він вроджений та хронічний. я знаю, що таблетки просто "глушать" симптоматику, і то бувають збої і нерідко треба передивлятися медикаментозні схеми. тому казати про можливу перемогу над розладом неактуально. але з ним можна навчитися жити. складно, але можна. знайти до самого себе індивідуальний підхід. а як можна жити, то можна і дружити, кохати, розважатися, навчатися, працювати.. і психологом також. що ж поробиш - спочатку я стала психологом, і розлад цьому не завадив. мені подобається робити те, що я роблю. і, кажуть, непогано.