чи є істерика маніпуляцією?

 

Істерія та сомнамбулізм, з Les Maladies Epidemiques de l'Esprit Поля Регнара (1850-1927) 1884)

існує думка, що істерика - це маніпуляція. але це не так, маніпуляцією є симулювання істерики. справжня істерика не може бути маніпуляцією, бо вона, як мінімум, не контрольована. не можна за власним бажанням впасти в істерику чи зупинити її. можна пригнітити, але це ще гірше - потреба не зникає, тобі так само погано, просто ти про неї "мовчиш" - почуття не виражаються. і тоді взагалі не дізнаєшся, що людина відчуває, чого потребує, і що може зробити.

найчастіше про істерики говорять в контексті дітей. і популярні методи, якими істерики "зупиняють" є якраз методи для пригнічення - залякування або ігнорування. здається, що якщо істерикою привертається увага, то треба перестати давати цю увагу і дитина чи доросла людина заспокоїться, бо істерика не спрацювала. або просто дати те, через що істерика аби відчепилися (тоді питання, якщо це можна було зробити, навіщо чекати істерики). але істерика, знову ж таки - не маніпуляція, людина не впадає у цей стан навмисно. це несвідомий крик "зверніть увагу, для мене це важливо!" проте це зовсім не означає, що ми маємо дати людині те що вона хоче, інколи це неможливо. звернути увагу потрібно на саму людину з її почуттям розпачу. те, що щось пішло не так, як їй хотілося, не значить, що нам байдуже - бо в цьому найголовніша потреба. увага - це уважність та повага до почуттів. звісно, якщо ви справді її маєте та бажаєте людині допомогти. тому й питання - важливо просто позбутися неприємної вам реакції чи допомогти людині. а якщо це симуляція істерики, то теж питання, навіщо воно треба, це теж просто так собі не придумаєш. бо, знаєте, і демонстративний суїцид часто завершується смертю.

в стані істерики, та й в будь-яком іншому дуже емоційно забарвленому, людина може навіть несвідомо собі або комусь нашкодити. ігнорування дуже небезпечне. можна нічого не казати, а бути поряд з людиною, щоб з нею усе було гаразд, а якщо є ризик для себе - то тримати дистанцію не випускаючи з поля зору. зазвичай істерика не триває занадто довго. але в особливо критичних випадках - коли її сила чи тривалість є дуже великими, варто до лікаря, викликати швидку. істерика на цілу добу - це вже не норма. це може бути й проявом дійсно психічного розладу або сильним нервовим зривом. те, що я тут пишу - про короткочасні не загрожуючі життю істерики - й в складних ситуаціях це може не спрацювати, або спрацювати недостатньо. 

в істериці людина може вібігти з кімнати, грюкнувши дверима, й щиро не бажати вас бачити, підсвідомо щиро бажаючи, щоб ви її наздогнали. щось відбувається таке, чого людина не може витримати й хоче це зупинити, але з іншого боку, вона потребує того, щоб бути почутою, щоб її зрозуміли. 

виникає дилема - що робити? так залишитися чи наздогнати? багато чого залежить від контексту й від того, чи дійсно для вас важливо, щоб людина повернулася. інколи ми справді можемо зрозуміти почуття іншої людини та свої власні, лише коли "втекли". тоді є сенс наздогнати й сказати про це. але наврядчи має сенс робити це більш ніж один раз. хтось з вас, або ви обидва просто постійно робите одну й ту саму помилку й ви бігаєте по колу. щось комусь треба змінити.

коли в моєї доньки істерика, і вона проганяє мене чи тікає в свою кімнату, я йду за нею, але якщо вона знов скаже, щоб я пішла, то: "окей, якщо хочеш - я піду. але як захочеш бачити мене й поговорити - приходь до мене". згодом вона приходить до мене, часто з якимсь своїм рішенням тієї проблеми, через яку в неї була істерика. ми обіймаємося й обговорюємо ситуацію вже раціонально. неможливо раціонально щось пояснити людині, в якої зараз емоції узяли гору. спочатку треба заспокоїтися, а заспокоїтися в розпал емоційної бурі раціональними поясненнями не вийде. це правило працює однаково як для дітей, так і для дорослих. головне самому не бути в істериці. це цілком ймовірно може статися у відповідь. варто вчитися відслідковувати початок свого "закипання" й теж відійти кудись, подихати, попити водички або й інколи вина🤣