трилер і роль глядача

 

_"- Я не дотримуюсь жорстких правил, я імпровізую.

- Ви любите грати, так.

- Як без цього, ігри – це чудово. Крім того, я психолог за освітою."

"Basic Instinct"

я дуже люблю дивитися кримінальні трилери. знаєте, коли почала вивчати психологію, то спочатку хотіла займатися саме кримінальною сферою. отож, люблю саме трилери, психологічні або кримінальні, останні, звісно, психологічні теж. вони часто поєднуються з іншими жанрами: детектив, хорор, бойовик. в звичайних детективах мені мало емоційної напруги, а в хорорах більше просто лякаєшся, ніж думаєш. в екшенах забагато всього одночасно й дуже швидко. трилери цікаві мені сукупністю заплутаного сюжету та емоційної гами, яку я сама відчуваю, але й одночасно можу спокійно аналізувати. тож комусь вранішня медитація та йога, а мені - вечір з пледом, чашкою чаю, айкосом та трилером - отака моя медитація.

що ж, якщо ви теж любитель трилерів, то давайте "порозслідуємо" й нашу глядацьку роль.

 

цікаво, коли події показуються зі сторони тих, хто веде розслідування, бо таки ж неймовірно цікаво виявити, що до чого та who is who. проте, зі сторони самих злочинців теж по-своєму цікаво, хоча цілком відомо, що саме вони вчинили злочин. там свої загадки - чому вони це роблять та як їм вдається не попадатися. просто дві сторони однієї медалі. в один момент ми прокурори, а в інший - стаємо адвокатами диявола.

"Як нам випередити божевільного, якщо ми не знаємо, як божевільний думає?"

"Mindhunter"

і от яка ще є прикольна штука нашої психіки.. ви помічали, як часто несвідомо стаєте на сторону того, хто є ключовим персонажем, незалежно від того, "добрий" він чи "злий"? це як при розгляді однієї і тієї ж судової справи різний хід мислення у адвоката прокурора. у двох адвокатів різних сторін. помічали, ми як підтримуємо детектива в його розслідуванні і як бажаємо злочинцю не попастися? як, іноді, персонажу, який скоює страшні речі, ми починаємо співчувати та зачаровуватися ним, коли від його імені ведеться історія? звісно, при здоровому глузді, ми розуміємо, що його вчинки жахливі і не підтримуємо їм, але виправдовуємо персонажа - бо в нього, наприклад, було травматичне дитинство. як починаємо поблажливо ставитися до засобів, коли проникаємося його метою - а у маніяків вони ж можуть виглядати красиво та благородно. просто за цим стоїть неосяжна екзистенційність, що його ніхто не може зрозуміти. ми починаємо переймати його логіку.

одним з таких серіалів колись став для мене "Ти" - від імені чоловіка з параноїдним розладом особистості, який вбивав своїх дівчат та й не тільки. я відчула, як при усьому співчутті до жертв, я відчуваю співчуття і до нього. своїм маренням він запевняє у логічності своїх вчинків. і здається просто нещасним в коханні хлопчиком з постійно розбитим серцем. бо він сам так себе бачить. він вважає себе жертвою, а тих, кого вбиває - маніпуляторками, садистками, брехухами, зрадницями.

"Психопати впевнені, що в них немає нічого поганого, тому цих чоловіків практично неможливо навчити"

"Mindhunter"

в цьому, до речі, є велика проблема розуміння, що в людини паранойя - вона нібито звичайна, часто дуже розумна, і чим розумніша - тим більш хитромудре марення, тим більше заплутах "логічних" ходів, щоб зрозуміти, що то марення взагалі. людина використовує вірні факти, але робить помилкові висновки, і на кожен такий висновок вона наводить інший факт, який реальний, але висновки з нього так само невірні, і це нескінченний процес, в якому переконати людину в помилковості її суджень неможливо. таким чином, занурюючись у серіал від імені персонажа з такими розладами мислення, ми увесь цей час під впливом його маревних суджень. і це прикольно, а ще, я думаю - може бути корисно. бо серіал - то не ваше реальне життя і той чарівний маніяк не ваш знайомий. тож можна зануритися й винирнути, простіше абстрагуватися, таким чином, опановуючи навичку зберігати критичне мислення в умовах впливу на вас чийогось марення. 👇

​​бо, інколи, це може перерости в індукований психоз - де під впливом реального марення/галюцинацій однієї людини, з другою теж починає відбуватися те саме, при тому, що вона першочергово психічно здорова. чим розумніша людина, яка марить, чим більш вона нам близька і викликає більше довіри, тим легше це може статися.

тим не менш, є персонажі-злочинці, які не викликають співчуття, але при цьому все одно зачаровують. в них, скоріш, розлад емпатії, а не мислення, тобто - асоціальний розлад особистості/соціопатія, між собою ми зазвичай називаємо їх психопатами (хоча психопатії - це усі розлади особистості, які мають різні особливості). серед усіх жорстких злочинців, найпопулярніший такий розлад, а не шизофренія чи біполярний розлад, як багатьом здається. він непомітний, він маскується, і чим розумніша людина, тим більш тонкі й не помітні нам її маніпуляції. додайте до відсутності емпатії високий інтелект, а ще зовнішню привабливість та сексуальність - ви отримаєте дуже харизматичного персонажа, який буде приваблювати, навіть якщо ми зовсім не маємо до неї співчуття. згадайте Кетрін Трамел з “Основного інстинкту” - вона є таким чудовим прикладом.

“Найпрекрасніше в антисоціальній поведінці те, що вона дозволяє відпочити від людей”

“Basic Instinct”

цікаво й звісно, корисно, бачити кінематографічні приклади психопатології на грунті пережитих психологічних травм. тим паче,що не рідко вони грунтуються на біографіях реальних людей. і, співчуття співчуттям, але варто зберігати усвідомлення, що психологічні травми хоча й можуть бути першопричиною, проте не можуть бути виправданням деструктивної поведінки. ніхто не зобов'язаний взаємодіяти з людиною, що поводить себе деструктивної по відношенню до них. це вже задача психотерапевта з цим працювати, й дивитися з точки зору травми, якщо ця людина прийде взагалі. тоді можна знайти в собі співчуття - але до самої людини, як особистості, як душі, яка страждає. але не до ствердження нормальності її вчинків, а для лікування травми.

за кримінальним розслідуванням є і психологічне розслідування. як того, що відбувається на екрані, так і своїх власних емоційних реакцій на персонажів та повороти сюжету.

і від того, як змінюється ставлення до персонажів в залежності від того, перша чи другорядна в них роль, а не того, які їхні вчинки я ще раз можу впевнитися в тому, що й в роботі психолога працювати паралельно з двома членами сім'ї чи пари - найчастіше не на користь нікому. бо, зазвичай, люди приходять, переживаючи якийсь конфлікт, звинувачуючи один одного, і психолог несвідомо стає на чиюсь сторону. й навіть усвідомлюючи це, з цим важко щось зробити. потрібна або робота тільки з парою, де є усі одночасно на рівних, або лише з кимось одним. ми не адвокати, не прокурори й не судді. а логіка виникнення наших емоцій така ж як у всіх людей. бо просто так функціонує наш мозок, незалежно від професії. є правда або брехня, але немає екзистенційної справедливості. один момент людського фактору, - і все змінилося. і якщо криміналісти можуть абстрагуватися, що їм допомагає краще працювати, то для психологів емоційне абстрагування - це одночасно й втрата емоційної чутливості до переживань інших людей. в роботі з людьми робота неможлива. тому варто усвідомлювати неминучість цього. й усвідомлено робити свою справу.

усвідомлюючи неминучість одного, можна уникнути іншого. загалом, так чи інакше, це стосується усього.